Шукаючи харчів для своєї обожнюваної голодної принцеси Артур перескакував з іграшки на іграшку. Селенії вистачило б і якоїсь крихти, і хлопчика дуже дивує, що за його (чесно кажучи, свинських) звичок усюди полишати крихти їжі, він не може знайти жодної поживної дрібнички. Он воно що! Він зовсім забув, що влаштував під ліжком хижку, де вони з Альфредом харчувалися подалі від чужих очей. Їсти під ліжком значно цікавіше, ніж на кухні, але цей спосіб усі засуджують, а особливо Маргарита, якій доводиться згинатися в три погибелі, щоб повимітати крихти, тоді як на кухні вона їй змітає шматкою зі столу, а з підлоги — віником.
Артур побіг під ліжко і зразу ж наштовхнувся на печиво, навіть не надкушене. Це кураб'є — воно схоже на пірамідку, легко кришиться, і відламати від нього шматочок навіть мініпуту під силу.
Схопивши шматок печива, хлопчик помчав до вагона і поклав здобич перед Селенією.
— Що це? — спитала принцеса, не приховуючи гидливості.
— Місцеві ласощі. Розсипчасте печиво.
Принцесині очі округлилися, мовби їй запропонували скуштувати марсіанських харчів.
— Принаймні це смачніше за яйця бабок, які ви їсте щодня! — багатозначно зауважив Артур, стоячи на вагонних сходинках.
Скочивши на підлогу, він підбіг до трансформаторної будки і щосили потяг на себе важіль. Побачивши, що загорілася червона лампочка, хлопчик радісно гукнув і стрімголов помчав до потяга.
— До вагонах! — скомандував, як це роблять провідники.
Паровоз засвистів, колеса зарухалися — Артур устиг скочити на сходинки. Йому не слід запізнюватися! Перебігши весь локомотив, хлопчик, задихавшись, увалився у вагон-ресторан, де, зручно влаштувавшись за столиком, Барахлюш наминає печиво. Селенія так і не з'їла нічого.
— Дуже смачно! — з набитим ротом прорік принц. — Чимось схоже на наш белакорн, лиш без сиропу!
Та принцесу цим не переконаєш. Вона мовчки дивилася у вікно, оглядаючи пейзажі Артурової кімнати.
— Ну, прошу тебе, Селенів, скуштуй! Спершу треба скуштувати, а вже потім казати, що це тобі не до смаку! — умовляв її Артур. — Хіба у Великій книзі не так написано?
— Ні! — відрізала принцеса тоном порожнього холодильника.
— Значить, про це треба написати, і я запропоную раді зафіксувати цю істину у Великій книзі! — жартома заявив хлопчик.
— Треба бути мініпутом, щоб виступити на раді! Рада не вислуховуватиме будь-кого! — зверхньо промовила Селенія, яку голод зробив ще впертішою, ніж звичайно.
Артур відламав шматок печива і, не приховуючи задоволення, поклав його до рота.
— Одначе, якщо я нічого не забув, маю за дружину не просто мініпуточку, а саму принцесу. Отже, я став громадянином вашого королівства і навіть потенційним королем, що надає мені право не лише виступати на раді, а й засідати разом із мудрецями!
Вуха Селенії затремтіли — ознака її гніву.
— Звісно, якщо принцеса не заперечуватиме, бо я прийму будь-яке її рішення! — пішов на примирення хлопчик, щоб не доводити принцесу до гніву, бо вона й так вже була схожа на киплячу скороварку, з якої незабаром зі свистом вирветься пара, тобто накопичена в ній лють.
Як і всі принцеси, Селенія небайдужа до лестощів. Поблажливо посміхаючись, вона відламує шматочок печива і підносить до вуст.
— Смачно, чи не так? — спитав Барахлюш все ще з набитим ротом.
Не удостоївши брата відповіді, принцеса мляво жувала. Одначе її голодний шлунок грав марша. Артур не без злорадства спостерігав боротьбу волі та інстинкту. Поєдинок гордощів і здорового глузду. Голова протестує, відмовляється від харчів, а шлунок бурчить, під ложечкою ссе, і опиратися цьому все важче. А голодний мозок узагалі не слухається. І за прикладом молодшого брата, Селенія взялася обгризати зусебіч шматок пірамідки.
— Ось і все гаразд! — зрадів Артур перемозі здорового глузду.
І ніби на честь цієї маленької перемоги паровоз дав гудок, і звук його пролунав на всю кімнату, долинув до ванни, де його впіймали чиїсь недобрі вуха.
Дві гачкуваті руки, що скидаються на клешні, вчепилися в бортик піддону, і над його краєм висунувся півнячий гребінь Темрякоса. Упирів син ніколи не причісувався, а тепер, коли помста близька, взагалі перестав дбати про свою зовнішність.