Підтягтись, він зіскочив на підлогу, добряче гепнувся, підвівся, обтрусився і став прислухатися, звідки долинає незнайомий йому звук, який, без сумніву, належить механізму. Через щілину під дверима Темрякос побачив Артурового локомотива, що мчав до інших дверей, а, проїхавши під ними, вилетів у коридор. Потяг зник, примушуючи нещасливця рвати на собі волосся зі злості.
Темрякос просто дуріє, усвідомлюючи, що вороги ховаються поруч. Та винайти швидкісне авто для скорочення відстані йому ніколи не вдасться, тому доводиться шукати інше рішення. Темрякос озирнувся і побачив велосипедиста у жовтій майці, що прихилився до стінки піддону.
— Гей, ти! — покликав він.
Та велосипедист мовчав. Мовчав не тому, що був неввічливий, а тому, що не вмів говорити, бо його зробили з пластику. Та Темрякос нікому не пробачав нешанобливого ставлення до власної персони, навіть коли нахабою виявився пластмасовий чоловічок. Вояк витягнув меча і розрубав нещасливого спортсмена на кілька частин. Історія не зафіксувала, чи був той велосипедист переможцем перегонів Тур де Франс, але змагання на закритому велотреку він, безумовно, виграв би, бо від удару підскочив, стрімко зробив коло по стінках ванни і лиш після того впав, розбившись на друзки.
Темрякос оглянув велосипед — його не складніш осідлати, ніж гамуля. Всівшись у сідло, він відштовхнувся і наліг на педалі. Попервах вояк почувався немовлям, що тільки навчилося ходити, тому раз у раз втрачає рівновагу й падає. Та коли доїхав до дверей, уже тримався впевнено і навіть збільшив швидкість. Одначе швидко міркувати він ніколи не вмів, тому сумістити швидкість велосипеда і висоту дверей йому не вдалося. В Артурову кімнату велосипед укотився без вершника, промчав крізь шеренгу велосипедистів, що, здивовані, відступили перед механізмом, який рухався до фінішу самостійно. Вперше в історії Тур де Франс переможцем став не велосипедист, а велосипед!
Франсуа-Арман убіг у вітальню. — Що тут діється? — задихано спитав він.
Озирнувшись, побачив дружину, що лежала на дивані з компресом на голові.
— Та нічого, нічого такого… Вона просто послизнулася, як завжди! — відповів Арчибальд.
Він давно перестав рахувати доньчині синяки.
Арман кинувся до Рози; він такий схвильований, що ось-ось розридається.
— Що з тобою, люба?! Поглянь на мене! — шепотів він, плескаючи її по щоках.
Арман розгублений. Він повертає голову, і його погляд падає на комбіноване лице Упиря.
— Це не небезпечно, лікарю?
Сльози замулили йому очі, інакше він би не сплутав Франкенштейна з його творцем. Упиреві таке порівняння до вподоби. Помилка Армана для нього — лестощі.
— Якщо вас цікавить моя думка, то я вважаю, що ваша дружина буде жити! — не без гумору відповів У.
— О, дякую, лікарю, дякую! — вигукнув Франсуа-Арман, захоплений такою підбадьорливою звісткою.
Від удячності він схопив «лікаря» за руку і з захопленням затряс її. Але саме цього й не слід було робити.
— Все, досить, це не варте таких виявів почуттів! — відповів Упир, намагаючись вивільнитися із чіпких рук Франсуа-Армана.
Але той від щастя не міг зупинитися і все тряс руку, як гілку старої сливи. Порівняння таке тут доречне, бо наспіх пошитий костюм «лікаря» був ламкий, як сухе дерево. І рукав тріснув, оголивши шорстку, немов кора на дереві, шкіру Упиря.
— Та припини ж ти, ідіоте! — зарепетував У, що, погодьтеся, не відповідає лікарському етикетові.
Гнів завжди немудрий порадник. Від лютого крику з Упиря сповзає придбане обличчя і демонструє його справжню фізіономію, не схожу ні на лікаря, ні на людину як таку. Це фізіономія Жахливого У, повелителя темряви.
Арман стер сльози радості. Ліпше б він цього не робив. Як тільки зір його прояснився, він зразу ж зімлів і впав на диван, біля своєї дружини. Маргариту знудило. А в Арчибальда спрацювала пам'ять.
— Я ж казав, що вже чув цей голос! — задоволено вигукнув дідусь.
З радості, що до нього повернулася пам'ять, він не усвідомив небезпеки, яка тепер загрожувала всім.
Скинувши вже непотрібні лахи, Упир з помітним задоволенням постав у своїх імператорських шатах. Пожбуривши капелюха, він гордо повів своєю понищеною головою, а потім, стягнувши з рук рукавички і кинувши їх в кут, потер зімлілі рукоклешні.
— Нарешті я маю своє обличчя! — промовив він, змахнувши плащем.
— Я ж казала тобі: не пускай незнайомців у дім! — докірливо прошепотіла на вухо Арчибальдові Маргарита.
— На жаль, він мені знайомий, — зітхнув у відповідь дідусь. — Дозволь тобі представити повелителя Забороненого Міста і Сьомого континенту — Жахливого У, чиє ім'я, вимовлене вголос, накликає лихо.