— Ой, фараз, фараз!.. — відповів Ар-ман, бігцем ковтаючи крем, що потрапив до рота, і підтюпцем помчав до кухні.
Стурбована Маргарита взяла чоловіка під руку і питально зазирнула в очі. Але Арчибальд і сам не знає, як припинити цей жах. Та несподівано в його голові сяйнула ідея.
— Послухай-но, Жахливий У, я здогадався про твої наміри. Не чіпай моєї родини — і ти отримаєш те, за чим прийшов.
Упир посміхнувся — добре мати справу з мудрими людьми.
— Чесне слово! — промовив він, поклавши рукоклешню туди, де в людей зазвичай серце.
Але ж серця в нього немає!
— Слово? Та ти ж ніколи його не дотримувався! — спалахнув дідусь.
— Неправда! Коли я тебе в Забороненому місті кинув до в'язниці, то пообіцяв, що не страчу доти, доки ти мене чогось навчатимеш. І я дотримався слова, чи не так?
Що сказати Арчибальдові, якщо все так і було?!
— Ось і нині обіцяю покинути твій дім, як ти віддаси мені те, що я шукаю! Або хоча б те, що від нього лишилося!
— А моя родина?
Упир замислився — він завжди знищував свідків.
— Ну гаразд, — знехотя промовив він. — Я — великий володар, а тому можу дозволити собі бути великодушним. І ти вцілієш, і твоя родина! — з відвертим незадоволенням пообіцяв У.
Арчибальд уже ладен повірити Упиреві, та передбачливість узяла гору: цікаво, чому завойовник так легко погодився виконати його прохання, не поставивши жодної умови?
— За однієї умови! — ніби підслухавши дідуся, загорлав У.
— Слухаю тебе, — відповів дідусь: він все одно не мав вибору.
— Незабаром мої раби побудують мені палац — як тільки я знайду для нього добре місце. Так от, коли я в ньому замешкаю, нехай Маргарита щонеділі приносить туди свій знаменитий шоколадний торт, прикрашений журавлиною в цукрі і мигдалевими горішками.
Виявляється, Упир не лише гурман, а ще й естет!
Арчибальд спохмурнів і глибоко вдихнув, щоб його відмова прозвучала якомога поважніше.
Та Маргарита його випередила.
— Згода! — сказала вона так, що дідусь не міг і слова вставити.
А якщо Маргарита погодилася, значить, вона все обміркувала. Вона не жбурляла слів на вітер.
— Щонеділі, о десятій ранку, я приноситиму у твій палац торт, який ти мені замовив, — упевнено підсумувала бабуся.
І хто їй посміє заперечити? Упиреві лишається чемно попрощатися.
— Ну й гаразд! — розплився в усмішці повелитель Сьомого континенту.
Утім, Упир не знає, що таке усміхатися — він просто відтворює людську міміку.
Вилізши на дах вагона, Селенія побачила свій меч і, схопивши його за руків'я, потягла до себе. Меч піддався, ніби його застромили не в тверді дошки, а в пісок. У цю мить напіврозбитий потяг загальмував біля вокзальної платформи, розташованої поруч із ніжкою дідусевого письмового столу.
— Кінцева, всі виходять! — гукнув Артур, дуже задоволений, що цілим і неушкодженим вийшов із запеклої бійки.
Зіскочивши на перон, Селенія та Барахлюш озирнулися навсібіч. Африканські маски, розвішані на стінах, налякали їх. Адже коли на них дивитися знизу, то вони здаються велетенськими обличчями, вирубаними на скелях височезних гір. Сотні книг на підлозі були подібні до розфасованого паштету домашнього приготування, шматочки якого поклали в якомусь загадковому порядку, про який знають лише господарі дому. Шматочки утворили павутину звивистих вуличок, в лабіринті яких так просто заблукати.
Артур підійшов до однієї іграшки, що лежала серед кімнати. Це будівельний кран із довгою стрілою і крихітним кошиком. Артур підштовхнув друзів до кошика.
— Куди ти хочеш нас везти? — стурбовано спитала Селенія. В кошичку крана вона відчувала себе ще менш комфортно, ніж в горіховій шкаралупі. © http://kompas.co.ua
— Те, що ми шукаємо, сховане нагорі, над дідусевим столом! Чуєш, Барахлюше! Чи не міг би ти своїм ножиком опустити он той важіль?
Юний принц скептично поглянув на великий чорний важіль, що стримів на пульті управління.
— Нема питань! — відповів він, упевнений у собі, а точніш, у своєму ножикові, що має близько двохсот усіляких штукенцій, і який би, якби умів сміятися, розреготався, почувши таке просте завдання.
Барахлюш узяв ножика і натиснув двадцять сьому кнопку. З ножика вилетіла дюжина різнобарвних метеликів і розлетілася врізнобіч.
— Опс! Здається, я помилився! Завжди плутаю потрібну кнопку з метеликовикидачем!
Барахлюш знову покрутив ножик і натиснув на кнопку — сімдесят другу. Величезна блямба гидко-зеленого кольору, схожа на пережовану жуйку, прилипла до важеля управління. Трос натягся — і кошик поволі поповз угору разом з нашими мандрівниками.