— А так пересуватися значно приємніше, ніж потягом! — повідомив зраділий Барахлюш.
Щоб помилуватися краєвидами, Селенія визирнула із кошика. Підлогу всіяли сотні незнайомих їй предметів. Вона з цікавістю їх розглядала, намагаючись зрозуміти, чим корисний такий великий безлад. Уявіть собі дитину, що все життя прожила в провінції і враз опинилася на верхівці найвищого нью-йоркського хмарочосу. Якщо уявили, значить, вам зрозумілі принцесині відчуття.
Артур чудово тут орієнтується — йому знайомий кожен предмет. Тому він більше зацікавився пережованою жуйкою, яку виплюнув ножик юного принца.
— Поясни, будь ласка, що за гидке місиво вискочило з твого ножика?
— Слиз із пуголовків! — відповів Барахлюш.
— А навіщо тобі слиз із пуголовків? — спитав Артур, якого вже знудило.
— Ну… Наприклад, щоб залити торт із яєць гусені! — знизав плечима принц.
Такий рецепт виготовлення торту не викликав у нього негативних емоцій — на відміну від Артура. Добре, що хлопчик давно не їв, а то б усе, надбане шлунком, вмить випало за борт кошика.
Тим часом кошик прибув на кінець стріли, підведеної до самого Арчибальдового столу. Почекавши, поки він перестане гойдатися, Артур звівся на ноги і, змахнувши руками, стрибнув на стіл. Селенія — за ним. Звісно, вишуканіше й граціозніше.
— А я залишуся тут! І охоронятиму ваш тил! — гордо заявив Барахлюш.
Та Селенію не обдуриш. Вона чудово знає, що її братик вирішив лишитися не тому, що в нього стався напад героїзму, а навпаки: він боїться стрибати.
— Як це благородно з твого боку! — єхидно промовила Селенія. — Отже, якщо сюди прийде Темрякос, ти його затримаєш і вартуватимеш, аж доки ми повернемося!
— Ой, Темрякос… звичайно, так, так, — невпевнено промимрив принц, до якого дійшло, що він зі своєї волі набрався по саміхалявки.
Артур із Селенією видряпалися на гору зі складених одна на одну книжок. Тим часом під дверима промайнула чиясь тінь. Тінь така страшна, хоча й невеличка — всього кілька міліметрів. Це Темрякос. Він отямився, збадьорився і став удвічі обережніший. Зіткнення з дверима обійшлося йому в декілька залізяк, що вилетіли з гребеня.
Вартовий Барахлюш не міг його це помітити, бо Темрякос схожий на великого чорного жука, який повз по світлій підлозі. Щоб повідомити про це Артура, юний принц намагався свиснути, але переляк звів йому щелепи. Темрякос підбіг до потяга, скочив на підніжку і проліз у вагон. Виставивши вперед меча з уже трьома лезами, він пильно обшукував усі закапелки салону. Барахлюш намагався свиснути, заклавши пальці до рота, одначе звук, що полинув звідти, можна було б порівняти хіба що із шипінням повітря, яке втікає з погано зав'язаної кульки.
А Селенія з Артуром уже підкорили книжкову верховину.
— І куди ми тепер? — спитала принцеса, стомлена несподіваним переходом.
— На першу поличку! — відповів Артур, показуючи пальцем угору.
Там стрункими рядами височіли книжки, засвідчуючи особливу пошану Арчибальда до цих багатств людських знань. Між книжками сховано маленьку пляшечку.
— Якщо дідусь її нікуди не переховав, ми вип'ємо рідину, виростемо і зупинимо того бісового Упиряку!
Почувши закляте ім'я, Селенія мало не зірвалася вниз. Артур учасно допоміг.
— Вибач мені! — жалібно попросив хлопчик, і на обличчі його відбилося правдиве каяття.
Він же знає, що вимовлене вголос ім'я повелителя Сьомого континенту накликає біду! А біда приходить, не попереджаючи.
І ніби на підтвердження цієї простої істини, до кабінету ввалився Упир. Його тінь на стіні наводить жах більше, ніж синова тінь, бо вона вища трьох метрів.
Артур із Селенією завмерли. У Барахлюша затремтіли вуха, А Темрякос, унюхавши запах гнилизни, став енергійно водити носом. За Упирем до кабінету зайшов дідусь, а за дідусем показався Альфред з м'ячиком у зубах. Порогу пес не переступив: поруч із цим опудалом він може піддатися спокусі і вгризти мерзенного монстра за ногу. Поглянувши вниз, Арчибальд помітив понівечений вагон.
— Ну це ж треба! Черговий подвиг Альфреда! Ну стривай, Артур тебе по голівці не погладить, коли повернеться! — строго промовив Арчибальд, беручи до рук поламаного вагона.
Почувши своє ім'я, Альфред замахав хвостом. Артурові хотілося закричати, що пес не винен, що це негідник Темрякос знищив потяг, та він уже знає, що кричати даремно: його голос занадто слабкий і не долетить до дідусевих вух.
Арчибальд роздивлявся той самий вагон, у якому принишк Темрякос. Злочинець почувався камінцем у черевику і щосили чіплявся за все підряд, щоб не впасти на підлогу.