— Що там таке? — гидливо спитала Селенія, вказуючи на зеленуватий шматок свинцю.
— Поняття не маю! — відповів Артур, не відриваючи погляду від дороги.
Джип не гальмуючи наблизився до дверей чорного ходу. Пам'ятаючи обіцянку водія проскочити будь що буде, Селенія стурбовано зауважила:
— Артуре! Двері дубові! Твій джип розплющиться, як комарик!
— Усе буде гаразд! — відповів хлопчик, супроводжуючи свої слова сліпучою усмішкою Індіани Джонс.
Автомобіль таки врізався в двері, але ті, на подив пасажирів, відчинилися! Адже ні Селенія, ні Барахлюш не знали про існування собачого лазу… Джип вискочив із будинку, і Селенія нарешті з полегшенням зітхнула: чесно кажучи, вона не сподівалася вийти з цього ралі живою і неушкодженою.
— Ну як там ви? Чи є вбиті, поранені? — не розплющуючи очей, спитав Барахлюш.
— Порядок у танкових військах! Можеш спати й далі! Коли будемо в раю, тебе розштовхаємо! — обізвалася сестра, що ніколи не пропустить можливості підколоти брата.
Джип їхав критою терасою навколо дому. Артур звернув праворуч, щоб швидше прибути до головного входу. Упир уже вийшов на ґанок і спускався сходами. Тими самими, на яких зазнав фіаско молодий полісмен Сімон. Артур майже досяг мети, але несподівано його пронизала думка: а що він, власне, може вдіяти, щоб зупинити моторошного монстра на ім'я Упир? Скочити йому на ногу і вилізти на руку, в якій він тримає пляшечку з рідиною для зросту? Але він не долізе й до середини ноги, Упир його струсить, як набридливу гусінь. Тоді може вчепитися в підошву і кинути його на землю? Жахливий упустить флакона, а він його підніме і ковтне збільшувальний сироп… Цей план видався хлопчикові найреальнішим, і він вже вкотре натис на всі педалі зразу…
Коли Артур виїхав на ґанок, Упир уже крокував садом. Вирішивши повторити успішний політ зі сходів, водій рішуче повернув кермо. Авто з розгону піднялося в повітря, кілька секунд летіло і приземлилося в густій траві, в кількох сантиметрах від Упиревого черевика. Гнучкі стебла вмить оплутали джип, не полишивши надії на рух. І Артурові довелося лишень спостерігати, як Упир зник у саду.
— А в чому полягав твій план? Щось я нічого не второпала! — сказала принцеса, замислено поглядаючи вслід ворогові.
— Це був нерозумний план! — похмуро відповів Артур.
Нарешті Арман віднайшов коробку із зефіром. Він так добре її сховав, щоб Артур не побачив, що вже й сам не міг згадати, куди її запхав.
Арман забіг до вітальні, тримаючи коробку на витягнутих руках.
— Зе-зе-зефе-фе-фебе-бе-зе-фір! — загикуючись з переляку, старанно вимовив він.
Та Упир уже щез, залишивши по собі пилюку й уламки. Роза все ще спала на дивані, ніби чекала вранішньої роси або чарівного принца, який і розбудить її.
Арчибальд сидів у кутку і намагався заспокоїти стривожену Маргариту.
— Він… Він пішов? — з щирою образою спитав Франсуа-Арман.
— Так, — підтвердив дідусь. — І сподіватимемося, що більше не повернеться!
РОЗДІЛ 12
Розлючений Артур міряв кроками газон, що став для нього справжніми джунглями. Він уже кілька разів спіткнувся об той самий камінь, та навіть не помітив — настільки поринув у невеселі думки.
— Тепер можна й не поспішати! Він все одно далеко! — примирливо промовила Селенія.
— І на кожен його крок наших потрібно не менше сотні! — додав Барахлюш і повалився з ніг від утоми.
Артур сердився, та доводилося змиритися з очевидним: пішки вони далеко не зайдуть. Треба міркувати над іншим планом.
— Ми це повинні зробити! — казав він, обертаючись на місці, як білка в колесі.
— І якнайшвидше! Доки Жахливий У не примусив нас грати за його правилами! — підхопила принцеса і теж почала обертатися, лишень в інший бік.
— Нам слід знайти збільшувальну рідину! — заявив хлопчик зупиняючись, при цьому посилено тер свої скроні. — Знайти або виготовити самотужки! Але для цього потрібен рецепт. Я певен, що в Арчибальдових книгах він є. Отже, потрібно повернутися до кабінету. Уперед!
— Артуре, зупинись! Джип ти розбив. А щоб піднятися вгору пішки, потрібно багато часу! — вигукнула Селенія.
Маленький хлопчик поглянув на свій дім звіддалік — і він здався йому неприступною горою. Принцеса мала рацію, але бонго-матасалаї виховали його правдивим воїном, і якщо йому скажуть, що битву програно, він ніколи не складе зброї.
— Я не можу не діяти, Селеніє! Не можу спокійно чекати, поки У завоює мій світ і знищить його, — вигукнув Артур, відчуваючи, що потопає у відчаї.
— Мені здається, я знаю, як нам діяти! — несміливо мовила принцеса.