— Вона згодна! — переможно вигукнув перекладач.
З радісними криками Артур і Селенія кинулися обіймати одне одного і виконувати веселий танець дикунів із племені мумбо-юмбо. До них приєднався і Барахлюш.
— Ми врятовані! — вигукнула принцеса, і радісна усмішки променилася на її личку.
Ще одна мініпутська заповідь: ніколи не радій заздалегідь — хто знає, куди крива виведе…
З дороги долинув страшенний шум. Франсуа-Арман прислухався. Помінявши компрес на голові дружини, він підвівся із дивана.
— Здається, до нас знову гості! — стурбовано промовив дідусь.
— Я піду приготую лимонад! — схопилася Роза на слово «гості».
— О ні! — вигукнув Арчибальд, щоб зупинити свою старанну дочку.
— Але ці нещасливі люди потерпають від спеки — на такому сонці! І я повинна прийняти їх гостинно, — відповіла Роза.
Вона все ще не при тямі. Але не через сонце.
Арман поглянув у вікно.
— Повір мені, ці люди можуть напоїти ціле місто! — промовив він і, схопивши дружину за руку, підвів її до вікна.
На посипаному гравієм майданчику перед ґанком тільки-но припаркувався пожежний автомобіль, виблискуючи червоними боками. Начальник пожежної команди вискочив із кабіни. Це командор Бельрів, доброзичливий чоловічок років під п'ятдесят, з маленькими вусиками. Командор затягнутий у шкіряний костюм, затісний для його тіла, а тому сприятливий для потіння. Він зняв каску, витер спітніле чоло і, побачивши Арчибальда, знову її надяг.
— Ви маєте звістки про Артура? — стривожено спитав його дідусь.
— Артур? А хіба що з ним? — здивувався командор.
Він явно не чув останніх новин.
— Хлопчик зник, і ми від учора нічого про нього не знаємо, — сказала Маргарита, що вибігла з будинку за дідусем.
— Ви даремно так хвилюєтеся! Та ваш хлопчик вискочить сухим із води! Напевне, він бродить десь лісом і вигадує нові пригоди, як всі ми в його віці, — усміхнувся командор.
Він навіть гадки не має, що всі Артурові пригоди абсолютно реальні, а його сьогоднішня прогулянка в лісі — ніякі не іграшки.
— Але якщо ви нічого не знаєте про Артура, тоді навіщо ви приїхали? Що ви тут робите? Адже ні в нас, ні в сусідів нічого не горить? — спитав Арчибальд, на всяк випадок обводячи поглядом дім, щоб переконатися, чи не влаштувала його донька ще однієї пожежі.
— Це я їх викликав! — гучно сказав Арман.
— Ми обіцяли прибути пополудні і дотримали слова! — гордо промовив командор. — Ну, де ваш знаменитий рій?
Франсуа-Арман вказав у напрямку лісу.
— Там! Ходімо!
Доки пожежники готували свій інвентар, Арчибальд узяв зятя за рукав і відвів убік.
— Невже ти потруїш газом нещасливих бджілок, які ні в чому перед тобою не винні?
Арман рвучко висмикнув рукав.
— Артур має алергію, і бджолине жало може стати для нього фатальним! Можливо, я не завжди уважний до свого сина, але історія з його зникненням повчальна для мене тому, що нагадала про це! Від сьогодні я сам виховуватиму Артура… коли він повернеться… А поки що я знищу рій, щоб він не зашкодив моєму синові, як він підійде до дерева!
РОЗДІЛ 14
А в цю хвилину Артур був поряд — з бджолами. Точніш, серед бджіл, а якщо ще точніше, то в оточенні багатьох сотень бджіл, які зумерують, ніби співають. Так вони висловлюють свою підтримку королеві, виконуючи трудову пісню. А королева тим часом швидко і ритмічно смикає лапками, ніби збиває ними масло. Від цих рухів її живіт здригається, а його кінчик то звужується, то розширюється. Королева зайнята виготовленням чарівної краплі, і ця робота досить важка. Раз по раз придворна бджола змочує їй росою вусики.
Артур спостерігає — і йому не віриться. Невже вся ця метушня, всі ці конвульсії — заради нього? Невже сотні бджіл покинули свою звичну роботу і допомагають королеві витиснути ту єдину краплину меду, щоб він виріс і переміг Жахливого У?
— Ну, як там? Ще довго? — позіхаючи, спитав Барахлюш.
— Ще з півгодини, якщо нічого не завадить, — ще солодше позіхаючи, відповів Лінгванюх.
На жаль, їхні побоювання недаремні. Бо в цю мить до дупла прямувала група пожежників, які мали завдання знищити всіх комах.
— Ось там! — здалеку вказав на дупло Франсуа-Арман.
Хоробрості йому завжди бракувало, тому він тримався подалі від старого дуба.
Командор Бельрів підійшов до дерева й окинув його поглядом, оцінюючи ситуацію.
— Чудово! До роботи! — плескаючи в долоні, звернувся він до підлеглих.
Пожежники почали діяти. Одні склали велику пожежну драбину, інші натягли щільні комбінезони, щоб захиститися від бджолиних жал. Сам командор, одягнувши пластикові рукавички, підтягнув до дуба величезний балон з намальованим на ньому черепом і схрещеними кістками — як на піратській шхуні.