— Підпишіть ось тут, будь ласка! — попросив механік, подаючи Франсуа-Арману рожеву квитанцію.
Рожева квитанція! А ми ж забули про Розу! Де вона тепер?
— Ооооо-й! — долинуло із кухні.
— Нічого такого! — заспокоїв Арман переляканого майстра. — Це моя дружина намагається впіймати лимон.
Механік кивнув головою, одначе нічого не зрозумів. Але згорнув квитанцію і сховав її до кишені комбінезона.
А хлопчик уже сидів за кермом батькового авто.
— Не думаю, що цією таратайкою складніше керувати, ніж комаром! — переконував він сам себе, щоб не втратити мужності.
Він повернув ключ запалення — двигун запрацював.
— Ух, як здорово! — захоплено промовив Франсуа-Арман, почувши знайомі звуки.
— О, так! Чудові звуки! — підхопив механік.
Мотор заревів. Артур намацав ногою педаль гальма.
— Чуєте, як він вібрує, набираючи обертів? Як японець, що переможно вигукує на змаганнях із карате? Чуєте? — смикав механіка за рукав Артурів батько.
— Не знаю, ніколи не бував у Японії! — флегматично відповів той, стежачи, як авто поволі сповзало із платформи евакуатора. — Та можу сказати, що їздить авто добре, хоч і не нове! Напевно, водити такий раритет — саме задоволення!
— Так! — гордо відповів Арман, і його обличчя розпливлося такою широкою усмішкою, ніби він спостерігав за першими кроками свого сина.
Проте ми не дуже погрішили проти істини — адже саме тепер Артур і справді робить перші кроки, тільки як новоявлений водій.
Та батько про це не здогадувався. Споглядання свого авто та ще й із працюючим двигуном настільки його захопило, що лишень коли автомобіль торкнувся колесами землі, він збагнув: твориться щось незрозуміле — у нього викрадають його власність!
— Мій автомобіль! — залементував він, усвідомивши нарешті, що сталося.
І кинувся в погоню, та швидко зупинився. Піднялася така курява, що запорошила очі, і Франсуа-Арман не встиг помітити, хто цей злодій, — ні, хто цей злочинець, цей убивця, що посмів сісти за кермо його улюбленої іграшки?!
— Цього не може бути! — репетував батько, тупаючи ногами, як примхливе дитя, і відганяючи від обличчя хмару пилу. — Що ж мені робити? — спитав він у автомеханіка.
— Викликати поліцію! — спокійно відповів майстер, натягуючи на голову форменого кашкета. — Ну, до зустрічі! Певно, невдовзі побачимось!
З єхидною усмішкою механік сів у кабіну і виїхав із двору, полишивши по собі ще одну хмару пилюки. Арман розгублений. Пил знову запорошив його очі.
— Любий! — почув він голос дружини.
Франсуа-Арман озирнувся і побачив, як на ґанок із графином у руках вийшла Роза.
— Мені вдалося приготувати лимонад! — радісно повідомила вона.
Усі її пальці заклеєні лейкопластиром.
РОЗДІЛ 16
Арчибальд поліз на горище. Колись це приміщення було обладнане під кабінет, а тепер у нього ще одна функція — стіна плачу. Дідусь настільки пригнічений, що навіть видається ніби поменшав. Його внук і далі невідомо де — цим він дуже стурбований. Артур для нього все — і промінь світла, і радість життя. Дивлячись на онука, дідусь згадував свої дитячі роки, згадував, яким він був швидким, непосидючим, енергійним, як будь-якої хвилини міг удатися до авантюри. Артур пішов шукати пригод у інший світ. А це вже не гра, коли маленький світ оголосив війну великому світові людей.
Арчибальд сів у своє крісло і безвольно опустив руки. Біля письмового столу лежав понівечений вагон електропоїзда, який він зовсім нещодавно подарував онукові. Дідусь підняв його і покрутив у руках, з усмішкою хитаючи головою. Як за такий час можна довести іграшку до стану абсолютної непридатності?
Нахилившись і пошукавши навпомацки шматочки даху, Арчибальд вирішив полагодити. Зненацька його увагу привернула якась закручена деталька, що причепилася до розбитого вагонного вікна. Раніше він її не бачив. Дідусь узяв лупу і підніс її до іграшки. І впізнав… Темрякоса, який, учепившись у поламану віконну раму, сумно дриґав ногами. Схоже, він був у відчаї. І тепер скидався на сіренького ослика Іа-Іа, вірного друга Вінні-Пуха.
— О, та це ти, Темрякосе! — здивовано вигукнув Арчибальд.
Зважаючи на нинішню різницю в зрості, поява Темрякоса дідуся не злякала. Але саме вона примусила Упиревого сина терміново заткати вуха.
— Чого так розкричався! Я не глухий! — зарепетував він, як лиш затих звук Арчибальдового голосу.
— Що? Я не чую! — відповів дідусь, нахиляючись до вагончика.
От і маєш! Лишень зустрілися, а вже не можуть домовитися!