Трохи поміркувавши, Арчибальд висунув зі столу шухляду і, понишпоривши в ній, дістав маленький мікрофончик, під'єднав його до підсилювача і поставив перед вагончиком.
— Ну, кажи щось, кажи в цю штуку! — зашепотів він.
Темрякос боязко наблизився до мікрофона і постукав по ньому пальцем. У кімнаті пролунав глухий звук, схожий на відлуння в горах.
— Ти мене чуєш? — несподівано викрикнув Темрякос.
Затуливши вуха, Арчибальд відскочив від мікрофона.
— Ти мене кликав? — долинув із сусідньої кімнати бабусин голосок.
— Е-е-е… Ні, люба! Все гаразд! Я… я експериментую з мікрофоном! — пояснив Арчибальд, приглушуючи звук у підсилювачі. — Що ти там робиш? — пошепки спитав він Темрякоса.
— Не знаю! — відповів той, знизуючи плечима. — Я гнався за Артуром та Селенією, хотів їм помститися, але тут прийшов мій батько… І знову мене покинув!
Темрякос такий сумний, а голос у нього такий печальний, що викликати співчуття у Арчибальда йому дуже легко.
— Чи знаєш ти, де тепер Артур? — спитав дідусь.
— Він пішов до бджолиної королеви просити в неї краплину чарівного меду, щоб швидше вирости і воювати з моїм батьком! — без особливого ентузіазму повідомив Темрякос.
Отже, ситуація вияснилася. Хлопчик вирішив зупинити Упиря, доки той не нашкодив великому світові. Він майже дійшов до пляшечки із заповітною рідиною, та Жахливий У його випередив.
— Саме так! — підтвердив дідусеві думки Темрякос. — Він хотів випити з пляшечки, щоб повернути свій зріст.
— Упир, напевне, попрямував до міста, руйнуючи все на своєму шляху, — вголос розмірковував Арчибальд. — Я просто зобов'язаний щось зробити! Я не можу сидіти склавши руки, коли Артур сам битиметься з цим чудовиськом! — ураз скрикнув він, випроставшись по-військовому.
Схопивши зі стіни мисливську рушницю, що припадала там пилюкою не одне десятиліття, дідусь натягнув на себе корковий шолом, колись такий популярний у колоніях, і бадьоро пішов до дверей. Саме такий вигляд мають солдати в оперетках.
— Арчибальде! — гукнув у мікрофона Темрякос.
З несподіванки дідусь підскочив — і зразу ж прогримів постріл. Як підбита перната дичина, збита на льоту удатним мисливцем, до його ніг упала люстра. Арчибальд подивовано позирав на свою здобич.
— Арчибальде, що ти там уже накоїв? — спитала Маргарита із сусідньої кімнати.
— Нічого особливого! Я прибираю в своєму кабінеті! — відповів дідусь.
— Дуже вчасно! — незадоволено буркнула бабуся.
Темрякос знову підійшов до мікрофона.
— Арчибальде! Дозволь мені допомогти тобі! Я добре знаю Упиря, знаю його вади'і його слабкості. Я тобі в пригоді стану! Дозволь мені перейти у твій світ — і я допоможу тобі знешкодити Жахливого У.
Арчибальд повернувся до письмового стола і сів у крісло. Пропозиція досить приваблива. Звісно, такий могутній воїн, як Темрякос, не буде зайвим у війську з двох осіб: старого і хлопчика. Але як дізнатися, чи тут немає ніякої воєнної хитрості? Чи можна довіритися синові Упиря? Коли він виросте до двох метрів, чи не приєднається до батька? Разом вони — ого яка сила, і тоді вже ніхто не стане їм поперек шляху.
— Я ніколи не хотів нічого нищити, не хотів завойовувати світу, — понуривши голову, сказав Темрякос. — Я хотів бавитися із приятелями, як усі діти мого віку, але батько мені забороняв. Він завжди казав, що я вищий за всіх і за всіх головніший, тому мені нічого з ними водитися. Він переконував, що у мене — велике майбутнє, і до нього готуватися треба змалку. Наші бажання не збігалися. Я хотів бути, як усі…
Арчибальд розчулився — він не очікував такого.
— Мені треба перемовитися з батьком. Я маю сказати йому, що хаос і руїни ніколи не приведуть до миру і світ не може існувати без людей і дерев. Я скажу йому: якщо він не візьметься за розум, я проти нього воюватиму…
Дідусь схопив лупу, наблизив її до Темрякоса і довго його роздивлявся.
— Я повірю тобі, бо кожен має право виправити свої помилки. Але якщо ти мене обдуриш і твої слова виявляться нещирими, Небо тебе покарає! — грізно завершив Арчибальд.
— Та якщо я тебе зраджу, то згорю з сорому! — відповів доблесний воїн Темрякос.
Арчибальд зняв із полиці книжку і просунув руку в порожнину. Звідкись із глибини він витяг флакончик, такий самий, як віддав Упиреві.
— Ти… У тебе е ще? — загикуючись від подиву, спитав Темрякос, убачаючи у появі другого флакона не передбачливість дідуся, а його вміння ворожбита.
— Аякже! — відповів усміхаючись дідусь. — Я довго сидів у в'язниці твого батька і встиг вивчити його натуру вздовж і впоперек. Тепер знаю: його не слід недооцінювати. Тому й не можна втрачати пильності!