Хлопчик не забув навичок «водіння» комаром. Це як велосипед: одного разу навчився кататися — і ніколи не розучишся. Тому після кількох повітряних кульбітів Артур почувався у сідлі, як риба у воді.
Та комарі наступали йому на п'яти. Скориставшись набридливістю своїх переслідувачів, юний воїн правив на цегляну стіну, а коли до неї лишилося кілька сантиметрів, рвучко звернув. Вороги влипли в цеглу…
Артур чудово орієнтувався у місті, і в цьому його велика перевага. Скажімо, він упевнений, що трішки блакитного неба над дахом сусідньої крамниці — це лиш частина рекламного щита нового інсектициду. Тому хлопчик летів спершу прямо, а потім знову рвучко звернув убік — комар, протявши наскрізь паперове небо, перекреслене аерозольним струменем, скерованим на намальоване чудовисько, зовсім не подібне на комара. Тепер на його місці із діри стриміли ноги справжньої дохлої комахи, підтверджуючи справедливість рекламного напису на балончику: «Знищимо усіх!» Що ж, одного реклама вже добила!
Стискаючи в одній руці поводи, а в другій — могутній меч, Артур летів на своєму крилатому коні до дзвіниці місцевої церкви. За ним — ескадрон осматів. На льоту хлопчик перерізав мотузку, на якій висів дзвін, і величезна махіна, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше загриміла донизу. Артур теж знизився і пурхнув у розчинені церковні двері.
Осмат, наздоганяючи шибайголову, який потрапив у пастку, і сподіваючись його зарубати, вихопив меча. Таж серед Упиревих вояків не було ні стратегів, ні тактиків! Тому, почувши гуркіт, нападник і головою не повів, а дзвін з усього маху прибив його на місці. Тепер потвора була замурована надійніше, ніж муха у бурштині. Артур на повній швидкості вилетів із церкви, здійнявши за собою такий вихор, що важкі дубові двері гучно вдарили, затиснувши між стулками трьох переслідувачів.
Упир зневажливо спостерігав за противником. Йому подобалося змагатися, бо «легка перемога — те саме, що безславний тріумф». І перш ніж кинути в бій новий ескадрон, він гучно зааплодував Артуровій кмітливості.
Юний воїн віддихався і був готовий до нових випробувань. Цікаво, скільки він ще лишатиме з носом своїх переслідувачів? Адже він сам, і невдовзі у нього не стане сил. Власне, підступний Упир на це й сподівається! Коли його ворог знесилиться, він сам, особисто, припечатає його останнім ударом. Артур хоробрий, та ще занадто недосвідчений і не здогадується, яку засідку готує йому У.
Ніби павук, Жахливий У сплів павутину і спостерігав не без утіхи, як тріпається мушка, потрапивши до неї, та все більше заплутується в тенетах. Ось-ось виб'ється із сил — і він задоволено її ковтне.
Щоб запобігти верещанню та непритомностям, Арчибальд провів Темрякоса таємним ходом. Голова велетня зачіпала стелю, тому йому весь час доводилося нагинатися. Темрякосу це не до шмиги. Навіщо було давати йому такий прекрасний зріст, якщо не можна випростатися і продемонструвати його в усій красі?!
— Та ще матимеш на це час! — тихо вмовляв дідусь. — Нам треба прослизнути повз Франсуа-Армана, інакше згаємо багато часу.
Арман, про якого йшлося, якраз перебував у вітальні, де змагався з телефоном.
— Алло! Алло! Таж відповідайте!
Шансів дозвонитися кудись у нього нема, бо Упир зі своїми вояками висадили в повітря телефонну станцію.
Доки Арман уперто і зосереджено домагається свого, Арчибальд із Темрякосом таки проскочили непоміченими під самісіньким його носом. Але тільки вони вирішили, що небезпека позаду, як наштовхнулися на шезлонг, у якому сиділа Роза.
— Добридень, тату! — вигукнула вона, нервово посміхаючись.
Слід сказати, що потрясіння не минули безслідно для молодиці, і її сіра речовина, покинувши насиджене місце, пішла собі гуляти закапелками її черепної коробки. Тепер Роза періодично нервово смикається і без причини сміється. Так, годилось би відвезти її на відпочинок!
У цей час Роза зайнята тим, що змиває із себе макіяж. Це потребує купу часу, особливо якщо пригадати, що майже половина її обличчя залита рожевим лаком для нігтів. Та, Артурова мати наполеглива — вона не збирається відступати.
Жінка помітила Темрякоса, молодика неймовірного зросту, з чорними, як антрацит, очима і півнячим гребенем на голові.
— Добридень, месьє! — ніскільки не дивуючись, промовила Роза.
Після зустрічі з велетенською мурахою її вже не злякати ніяким гребенем, навіть якщо до нього вплетено залізяки.
— Може, я приготую вам лимонаду? — спитала вона, повторюючи, як папуга, одну й ту саму фразу.
— Та ні, дякуємо, моє кошенятко, ми ненадовго! — чемно відповів Арчибальд.