Темрякос усміхнувся. Що там каже Упир, він не розуміє, але слова звучать красиво! До того ж, за порадою Арчибальда, він почав учитися стримувати свої емоції. І Темрякос опустив руку з мечем. Тепер, віддаючи належне своїм хитрощам, посміхнувся Упир.
— Іди, мій сину! Поспілкуйся з народом! Темрякос такий заскочений, що в нього від хвилювання підкосилися ноги. І він докоряв собі, що посмів не повірити батькові.
— Та не мордуйся так, сину! — підбадьорив його У, — на твоєму місці я б діяв так само!
Підтриманий його словами, Темрякос несміливо підійшов до балконних перил і поглянув униз на осматів, які геть нічого не могли зрозуміти.
— Мої вірні вояки! Ось ваш новий командир!!! — гукнув Упир, і його слова відлунювали на майдані, линучи османам у вуха.
Батько схопив синові руки і високо підняв. Звісно, осмати здивовані з такої швидкої передачі влади, але ж їм ніколи ніхто не залишав часу на роздуми, тому вони одностайно вітали нового командувача.
— О ні! — застогнав Арчибальд, побачивши, чим все це обернулося.
Темрякос, ошелешений могутнім вибухом захвату у відповідь на повідомлення Упиря, з подивом позирав на цілий ліс мечів, якими бряжчали осмати, підскакуючи на місці і горлаючи не своїм голосом. Ніколи він не відчував такого задоволення, такого викиду адреналіну від того, що ти височиш над натовпом, а цей натовп тебе вітає. Він справжній повелитель світу, і він це усвідомив…
Єдина людина, яка співчуває становищу Темрякоса, це Артур.
— Бідний Темрякосе! — зітхнув він. — Влада — це пастка, а ти, схоже на те, в неї втрапив.
Упир згодний із хлопчиком. Стоячи за синовою спиною, він злісно посміхався. Зачекавши, поки Темрякос почне вимахувати руками, як юний півник крилами, він щосили штовхнув його в спину. Не розуміючи, що сталося, Темрякос упав на перила, вони під ним тріснули — і новоспечений полководець гепнувся вниз з висоти декількох метрів.
— Схопіть його! — гнівно наказав Упир, і його обличчя скривилося в гримасі ненависті.
Якщо, звичайно, уявити, що його лице здатне спотворитися…
Та осмати не рухалися. Вони остаточно з'їхали з глузду. То прив'яжи, то відв'яжи, то тішся новому командирові, то дивися, як він летить із балкона… Так, тут було над чим замислитися і поворушити мізками, А враховуючи те, що мізки в осматів украй неповороткі, часу, щоб ними ворушити, треба щонайменше з рік. Знаючи, що він командує бандою ідіотів, Упир приречено зітхнув:
— Це-був-жарт! Я-ваш-повелитель! А тепер уперед, схопіть Артура, Арчибальда і Темрякоса та прив'яжіть усіх трьох до стовпа, бо я розгніваюся і підсмажу вас, як звичайнісіньких мух! — мало не пускаючи півня, репетував У.
Коли наказ звучить, ніби грім гуркоче, осмати не думають — вони виконують. Тому схопили і Темрякоса, що все ще не позбувся ейфорії, і Арчибальда з Артуром, а за кілька хвилин їх разом прикрутили до стовпа.
— Я… мені шкода… Я попався на гачок, Артуре! — зніяковіло промовив Упирів син. Йому дуже соромно.
— Дарма, — заспокоїв розгубленого воїна Арчибальд. — Ти вчинив як добрий син. А він показав себе поганим батьком. Та настане час, коли він лікті кусатиме!
— Може, й настане, — похмуро відповів Темрякос. — Та доти він нам лікті відкусить!
Обличчя в Артура незадоволене. Думка про те, що їх пошинкують, як капусту, його не втішає.
— Ти не маєш ніякого плану, щоб нам викрутитися? — спитав він Темрякоса.
— Якби я був такий кмітливий і знав, як нам утекти із цієї засідки, я б у неї не потрапив! — не без іронії зауважив вояк.
Спустившись із балкону, Упир наблизився до полонених.
— Друзі мої, готуймось до смерті! — прошепотів Темрякос, гордо випробовуючись.
Він приготувався до загибелі.
— Ми готові! — з похмурою гідністю відповів Арчибальд.
— А я — ні! — заперечив Артур. — Я не маю й найменшого бажання померти сьогодні та ще й біля тотемного стовпа! Треба шукати вихід! Або могутній меч!
Упир спіткнувся. За іронією долі — об могутній меч. Повелитель нагнувся і взяв його до рук.
— Ідучи до вас, я розмірковував, як покарати своїх ворогів. І вигадав безліч способів, одначе вони всі здавалися негідними вас. Але завдячуючи богині лісу, яка поклала цей меч на моїй дорозі, я відчув, що моя фантазія запрацювала удвічі сильніше.
І Упир подарував усім посмішку, схожу на блискавку, яка протяла грозову хмару.
— А тепер мені хочеться знати: з кого почати? — по-садистськи кривлячи губи, спитав він.
— З мене! — першим обізвався Темрякос.
Упир здивувався. Він не чекав такого від сина. І йому це не сподобалося, бо знищення Темрякоса не входило в його задум. Одна річ — кинути сина, і зовсім інша — убити його. Звісно, Упир негідник, мерзотник і злочинець, але він хотів позбутися лиш Артура з Арчибальдом. Потім, принизивши, він би визволив свого сина. Бо Упиреві здавалося, що його можна скерувати дорогою Зла. А Темрякос сплутав його карти. Як йому підказати, що його загибель не входить у наміри завойовника?!