Селенія, хоч і приготувалася до найгіршого, проте похмура фантазія Упиря не має меж.
— Перш ніж ти помреш, ти побачиш, як зникає твоє плем'я. Я змию його, — зловісним тоном заявляє Упир.
Слова часом впливають більше, аніж вчинки. Селенії здається, що її кинули в крижану ріку і хвилі несуть аж у Льодовитий океан, де вона одразу піде на дно, бо ж мініпути не вміють плавати. А Упир тим часом переключив увагу на ягоду смородини. Здається, він вирішує: з'їсти її чи ні?
Селенія гарячково пригадує все, що може розтопити кригу: сонечко, киплячий чайник, гаряча праска… І дівчинка виривається із крижаного полону. Від обурення гаряча кров у її жилах починає текти удвічі швидше, припливає до щік, змушує битися серце сильніше.
Гнів і ненависть спалахують водночас. І ніщо вже не зупинить принцесу. Схопивши меча, вона різко підіймає руку і, — як спис, кидає свою зброю прямо в груди Упиря. Прагнення помсти додає їй сили. Лезо блискавкою розсікає повітря і влучає в ціль. Але там, куди цілилася принцеса, немає тілесної плоті. Тільки діра. Меч пролітає крізь неї і прибиває до тарелі велику соковиту ягоду. Упир мовчить, тільки позирає то н& принцесу, то на ягоду.
Чи не вперше його спотворено тіло прислужилося йому. І справді, замисли долі незбагненні і треба покірно приймати все, що вона подарує. Щойно він проклинав своє спотворене тіло, а тепер благословляє свою потворність.
Проткнута мечем ягода збігає соком. Упир поглядає на неї, підставляє свого пальця, і коли на нього падає велика крапля, пожадливо злизує її.
— Ось так, як я злизав цю краплю соку, хвиля змиє мініпутів з лиця землі, — диявольським тоном промовляє він.
Зазнавши невдачі, Селенія розгублено чекає чи не станеться дива і не повернеться до неї могутній меч. Але дива немає і в серці принцеси знову закипає гнів, і вона голіруч кидається на Упиря.
Гігантська фігура Темрякоса перепиняє їй шлях. Лунає виття сирени — зусібіч налітають осмати — хапають Селенію — і через кілька секунд вона вже не може поворухнити ні рукою, ні ногою.
Вирватися із клешнів осматів неможливо: незважаючи на ниткоподібні лапи, м'язи в них сталеві. До того ж, осматів дуже багато. Селенія від люті і приниження мало не плаче.
Упир, витягнувши меча з ягоди, зневажливо звертається до неї:
— Не шкодуй ні за чим, Селеніє! Навіть якби ти погодилася вийти за мене заміж, я б усе одно знищив твій народ!
Нерви принцеси не витримують і вона заливається слізьми:
— Ти справжнє чудовисько, Упиряко!
Комахоподібна істота посміхається — вона стільки разів чула ці слова!
— Так, саме чудовисько, я це знаю! І зробили мене таким неперебірливі знайомства, — бідкається він. Гумор Упиря такий же похмурий, як і він сам.
— Виведіть її! — наказує Жахливий У, відштовхуючи від себе ягоду.
РОЗДІЛ 9
Артур стоїть біля тюремних ґрат і з усієї сили розхитує їх. Стомившись, він припиняє своє заняття і переводить подих.
— Щойно я був нареченим — і ось на тобі — уже вдівець! — бурчить він собі під носа. — Та ще й полонений! Ні, такі ігри не по мені!
Хлопчик і справді не має наміру миритися з таким становищем. Гнів додає йому сили, і він знову торгає ґрати, сподіваючись розхитати їх. Та жоден прутик і не поворухнувся. Ґрати в тюрмах ставлять такі, щоб ув'язнені не змогли їх ні вийняти, ні виламати.
— Чуєш, Барахлюше, нам треба втікати звідси! Воруши мізками! — смикає він товариша, чудово усвідомлюючи, що юний принц неспроможний нічого вигадати.
— Та я ж думаю, Артуре, думаю! — відмахується від нього Барахлюш. Він зручно влаштувався на матраці із трави і, здається, більше хоче спати, аніж шукати вихід із становища.
— Як ти можеш спати, коли всім нам загрожує небезпека? — обурюється Артур.
— Та я й не сплю, — бурчить принц, проте слова його звучать не дуже переконливо. — Я просто зібрав усю свою енергію, всю силу, яка мені потрібна, щоб ходити, їсти, говорити, і тепер я цю силу концентрую… у… у…
— Таки заснув! — констатує Артур.
— Авжеж. Ось, знаєш… — Барахлюш затихає, поринувши в сон.