Артур згадує, як принц скаржився на Селенію, що сестра будить його штурханами і безжалісно штовхає його ногою нижче спини. Барахлюш підскакує як ошпарений.
— Послухай-но, — збуджено промовляє Артур, ухопивши приятеля за комір і підтягнувши до себе, — ти. казав, що принцеса подарувала мені якусь силу!
— Так, силу в поцілункові, — підтверджує Барахлюш.
— А як вона діє, ця сила?
— Звідки мені знати? — знизує плечима принц.
— Як це — звідки?
— А ось так, не знаю! Це ж її сила! Тільки вона й знає, яку силу передала тобі.
Артур у відчаї.
— Ну ось, знову влип! Подарувала мені силу і навіть не сказала яку! А раптом вона знадобиться мені? Так подарунки не робляться! — обурюється Артур. Його настрій швидко псується.
— Зрозумій, у нас усе не так, як у вас, — розтлумачує йому Барахлюш. — Коли ти одружуєшся, вважається, що ти давно знайомий з тією, на кому женишся. Тому немає потреби спеціально пояснювати, яку силу передає тобі наречена. Ти й так усе знаєш.
— Але ж я знаю принцесу лише два дні! — розпачливо кричить Артур.
— Ну то й що? Ти ж одружився з нею! — багатозначно промовляє хлопчик, натякаючи, що перш ніж одружуватись не завадило в подумати, чи варто це робити.
— Але ж ти бачив: вона наставила на мене меча! — обороняється Артур.
— Ага! Тож виходить — якби не було меча, то ти б не одружився?
— Та ні, одружився б! — нерви хлопчика страшенно напружені.
— І правильно вчинив би! — повчально говорить Барахлюш. — Ох, як би все було красиво! — зітхає він.
Логіка Барахлюша — загадка для Артура.
Розмовляти з королівським нащадком — все одно, що воювати з вітряками, і незабаром у Артура зовсім не лишиться сили на цей непотрібний двобій.
— Згоден, моє весілля було чудове! Але якщо ти не допоможеш мені вийти звідси, то тобі незабаром влаштують розкішний похорон! — кричить він, забувши про обережність.
— Не так голосно! Я оглухну від твого крику! — затискує вуха Барахлюш.
— Зараз я тебе ще й придушу! — гнівно шепоче Артур і хапає товариша за шию.
— Ану, не сваріться! — лунає голос із кутка.
Голос лагідний, однак явно немолодий, хоча, можливо, це нещастя змінили його.
— Немає потреби душити хлопчика, так само як і таргати ґрати. Ніхто й ніколи не виходив із катівні Некрополіса, — додає незнайомець.
Артур вдивляється в темряву, намагаючись зрозуміти, звідки долинає цей стомлений голос.
Нарешті в кутку він бачить згорблену фігуру, яка вмостилась на матраці. «Бідолашний, — подумки співчуває Артур, — він, певно, збожеволів». Якщо сидіти тут і нічого не робити, хочеш-не хочеш розгубиш клепки. Тому, не зважаючи на слова загадкового незнайомця, він знову береться руками за ґрати.
— Та заспокойтеся! Побережіть сили, особливо якщо ви вже зголодніли! — знову чути старечий голос.
Переконавшись, що всі його зусилля марні, Артур наближається до незнайомця — він хоче ближче роздивитися товариша по нещастю.
— А чому ви згадали про голод? Який, по-вашому, зв'язок між їжею та економією сил? Адже їсти так легко, це кожен уміє, — говорить він, щоб розпочати розмову.
— Коли ти захочеш їсти, — пояснює незнайомець, — тобі доведеться їх чогось навчити. Бо їжі не одержиш. І не намагайся шахраювати! Це теж не вдасться! Я хотів втулити їм винаходи річної давності. Та вони просікли! У цих нахаб добра пам'ять. Мабуть, це єдина їхня чеснота. Ось такі тут правила. З одного боку, вони наповнюють твій шлунок, а з другого — спустошують твій мозок. Найбільше багатство тут — знання, а найбільша розкіш — сон, — завершує дідусь свій монолог, влаштовуючись зручніше.
Слова незнайомця заінтригували хлопчика, і він збентежено шкребе потилицю. Він переконаний, що десь уже чув цей голос… Шкода, що в темряві не можна розгледіти незнайомця.
— А які їм потрібні знання? — запитує Артур.
— Та різні! Вони не дуже перебірливі! — відгукується невидимий співрозмовник. — Можна пояснювати фізичні закони і математичні формули, а можна продиктувати рецепт яєчні. Вивести теорему заварювання м'ятного чаю, — жартує він.
І це дивує Артура найбільше. Бо він знає тільки одну людину, яка здатна жартувати за будь-яких обставин. І хоча та людина давно зникла, не залишивши й слідів, вона все одно дуже дорога Артурові.
— Я навчив їх читати, писати, малювати…
— Малювати! — тремтячим голосом повторює хлопчик.
Він боїться повірити, що, здається, упізнав цю людину!
Загадковий незнайомець — це його дідусь Арчибальд, який пропав чотири роки тому! Коли це сталося, Артур був зовсім маленький, і не пам'ятає добре дідуся на вигляд. Артур пам'ятає тільки його голос. І голос він упізнав!