Голмс підняв люльку й постукав по ній указівним пальцем, як професор, який демонструє студентам-медикам кістку.
— Ніщо не може розповісти про людину більше, ніж її люлька, — сказав Голмс. — Хіба що годинник або шнурки. Власник цієї — чоловік міцної статури, шульга, має прекрасні зуби, дещо недбалий і далеко не бідний.
Мій друг сповістив це ніби між іншим, але я помітив, як він поглядає на мене — чи стежу я за його думками.
— Ви вважаєте, якщо людина палить люльку за сім шилінгів, то це говорить про те, що вона заможна? — спитав я.
— У чашечці — залишки тютюнової суміші, яку торговці називають «гросвенор» і беруть за неї по вісім пенсів за унцію, — сказав Голмс, висипавши на долоню трохи вмісту люльки. — Можна знайти відмінний тютюн, який коштує вдвічі дешевше, а отже, заощаджувати йому не доводиться.
— А як ви здогадались про інше?
— Він має звичку прикурювати від ламп та газових ріжків. Як бачите, люлька обсмалена з одного боку. Слід цей із правого боку люльки, з чого я й роблю висновок, що курець є шульгою.
Спробуйте-но самі прикурити від лампи, і ви, правша, піднесете люльку до вогню лівим боком. Далі ми бачимо, що мундштук прокушено. Тільки сильна людина з міцними зубами здатна на таке... Якщо я не помиляюся, це якраз його кроки на сходах. Зараз ми побачимо об’єкт цікавіший для дослідження, ніж люлька.
Наступної миті двері розчинились і до кімнати увійшов рослий молодий чоловік. Він був одягнутий у темно-сірий костюм, у руці він тримав коричневий широкополий фетровий капелюх. Я б дав йому років тридцять, а насправді він був трохи старшим.
— Перепрошую, — знітився він. — Напевне, я мав би постукати. Дійсно, треба було постукати, але я трохи засмучений, і тому прошу мені вибачити.
Він хутко провів рукою по чолу й опустився на стілець. Хоча варто було б сказати «повалився».
— Я бачу, що ви вже кілька діб не спали, — співчутливо мовив Голмс. — Це змучує дужче, ніж робота. Чим я можу допомогти вам?
— Я потребую поради, сер. Я не знаю, що робити, моє життя закінчилося.
— Вам потрібна консультація детектива?
— Не тільки це. Ви — розумна людина, і мене цікавить ваша думка... думка людини, яка знає життя. І я дуже розраховую на те, що ви мені допоможете.
Говорив він швидкими й уривчастими фразами, і мені здалося, що навіть вимовляти слова йому важко.
— Бачте, це дуже особиста справа, — розпочав наш відвідувач. — Не так і приємно... ні, це просто жахливо, коли доводиться обговорювати поведінку своєї дружини з людьми, яких бачиш уперше в житті! Але мені просто конче треба з кимось порадитися.
— Любий містере Мунро... — проговорив Голмс. Від цього наш гість скочив зі стільця.
— Як! Ви знаєте моє ім’я?! — вигукнув він.
— Якщо ви хочете зберегти анонімність, — посміхнувся Голмс, — раджу вам відмовитися від звички писати своє ім’я на підкладці капелюха. Ми з моїм другом чули немало таких речей і багатьом змогли допомогти відновити душевну рівновагу. Я бачу, ваша справа не терпить зволікання, тому раджу вам розпочати просто з фактів.
Наш відвідувач знову схопився за лоб, наче перед ним було важке завдання. Кожен рух сповіщав про нього як про людину замкнену, відлюдкувату, із загостреною чутливістю, звиклою радше приховувати свої рани, ніж виставляти їх напоказ. Несподівано він розпачливо махнув рукою й почав розповідати.
— Ось вам факти. Я одружений. Уже три роки. Увесь цей час ми з дружиною жили щасливо й кохали одне одного так палко, як тільки можуть кохати одне одного чоловік і жінка. Ми з нею навіть жодного разу не сперечалися, між нами в усьому панувала гармонія. Та починаючи з минулого понеділка між нами ніби виросла стіна. Мені здається, що в житті моєї дружини з’явилося щось мені не відоме. Містере Голмс, вона на очах перетворюється на зовсім незнайому жінку. І я хочу знати, в чому річ. Еффі кохає мене всім серцем так, як ніколи раніше не кохала, я це відчуваю. Але в неї є таємниця... І доки я не з’ясую, в чому справа, у мене на душі лежатиме камінь.
— Ближче до суті, містере Мунро, — нетерпляче вимовив Голмс.
— Коли я вперше зустрів Еффі, вона була вдовою, хоча їй ледве виповнилося двадцять п’ять. Тоді вона мала інше прізвище. За дуже юних літ Еффі виїхала до Америки й мешкала в Атланті. Там вона вийшла заміж за містера Геброна, адвоката з хорошою практикою. У них народився син, але епідемія жовтої лихоманки забрала життя і дитини, і чоловіка. Я бачив свідоцтво про їхню смерть. Після цього залишатись в Америці Еффі не змогла. Вона повернулася до Англії й оселилась у своєї тітоньки, старої панни, у містечку Піннер, це в Мідлсексі. Від чоловіка Еффі залишилося близько чотирьох із половиною тисяч фунтів, які були ним вдало вкладені та приносили сім відсотків на рік. Коли я познайомився з нею, вона прожила в Піннері всього півроку. Ми покохали одне одного й за кілька тижнів побралися.
Сам я торгую хмелем, мій прибуток становить сімсот-вісімсот фунтів, і грошей нам вистачає. Ми винайняли гарну віллу в Норбері — вона схожа на затишний сільський будиночок, хоча й розташована поруч із містом. Вище на пагорбі розташовано заїжджий двір і ще два будинки; за полем, що межує з нашою віллою, стоїть котедж. Ось і всі наші сусіди. На півдорозі до вокзалу є ще будинки. У справах мені іноді доводиться виїздити до міста, але влітку в мене менше роботи, так що увесь свій час я проводжу з дружиною, і кожна хвилина дає нам справжню втіху. Так було доти, доки це все не розпочалося...
Мені треба вам дещо ще сповістити, перш аніж розповідати далі. Коли ми взяли шлюб, дружина переписала усе своє майно на моє ім’я... Я був проти, але вона наполягала, і ми домовилися, що я буду начебто її банкіром і в будь-яку хвилину видам їй скільки знадобиться.
«Джеку, — одного разу сказала вона, — коли ми підписували документи, ти говорив, що я можу взяти із цих грошей будь-яку суму». — «Звісно, — відповів я. — Це ж твої гроші». — «Ну що ж, — вимовила тоді Еффі. — Мені потрібні сто фунтів».
Я сторопів, оскільки вважав, що вона купить собі нову сукню абощо.
«Господи, навіщо тобі стільки?» — запитав я. «Ах, — зводячи розмову на жарт, сказала Еффі, — адже ти подейкував, що будеш моїм банкіром, а банкіри не повинні розпитувати своїх клієнтів!» — «Звісно, ти отримаєш свої гроші, — відповів я. — І все ж таки навіщо вони тобі знадобилися?» — «Коли-небудь дізнаєшся, Джеку, — посміхнулась вона, — але тільки не зараз».
Мені довелося задовольнятись такою відповіддю. Я виписав Еффі чек і більше про це не згадував.
Я вже говорив, що недалеко від нашого будинку стоїть котедж. Нас від нього відокремлює поле, але, щоб дістатися котеджу, треба спочатку пройти брукованою дорогою, потім звернути на путівець. За котеджем росте невеличкий сосновий гай. Я люблю блукати лісом і частенько буваю там. Останні вісім місяців котедж — красивий двоповерховий будинок старої архітектури — був порожнім, навколо нього все поросло жимолостю. Я не раз зупинявся там, розмірковуючи, як добре було б оселитися в такому мальовничому місці.
Минулого понеділка я вирішив прогулятися до гаю, і на путівці назустріч мені трапився порожній фургон. Дійшовши до котеджу, я побачив, що коло ґанку на траві лежать хатні речі, килими, якісь пакунки. Я вирішив, що будинок нарешті здано мешканцям, і пішов далі, міркуючи про те, що за люди оселяться поряд із нами. Підвівши голову, в одному з верхніх вікон котеджу я помітив обличчя.
Не можу пояснити, що було не так із тим обличчям, містере Голмс, але, коли я його побачив, на моїй спині виступили сироти. Я не міг розпізнати риси обличчя, але воно здалося мені якимось нелюдським. Я вирішив повернутися, щоб краще роздивитись того, хто за мною спостерігав, але щойно зробив кілька кроків, як обличчя зникло — ніби розчинилось у темряві. Я не зрозумів, хто це був, чоловік чи жінка, але понад усе мене вразив колір обличчя. Воно було зовсім жовтим і неживим. Мене це так збентежило, що я підійшов до будинку й постукав. Двері відчинила висока худорлява жінка з непривітним лицем.