«Чого вам треба?» — запитала вона. «Я ваш сусіда, — сказав я й кивнув у бік свого будинку. — Побачив, що ви тільки-но приїхали, і вирішив, що може вам потрібна допомога...» — «Якщо ви нам знадобитеся, ми вас гукнемо», — одрубала пані та грюкнула дверима.
Після такої відповіді бажання прогулюватись у мене пропало, я повернувся й почимчикував додому.
Протягом вечора, хоч як я намагався відволіктися, мої думки поверталися до обличчя у вікні й до дивних грубощів жінки. Я вирішив нічого не казати дружині про побачене, бо Еффі дуже вразлива молодиця. Але про те, що в котеджі з’явилися нові мешканці, я розповів їй перед сном. Вона ніяк на це не відреагувала.
Зазвичай я сплю як убитий. Однак тієї ночі (напевне, незвична пригода на мене все ж таки вплинула) я спав не так міцно, як завжди. Крізь сон я відчув якийсь рух у кімнаті. Трохи розплющивши очі, я побачив, що моя дружина, повністю вдягнена і в капелюшку, застібає на собі плащ. Це мене здивувало, я вже хотів був запитати в неї, куди це вона зібралася так рано, аж тут крізь напівопущені повіки побачив її обличчя, освітлене свічкою. На ньому був такий вираз, якого я раніше ніколи не бачив. Еффі була блідою наче смерть, прискорено дихала та крадькома позирала на ліжко, перевіряючи, чи не прокинувся я. Нарешті вона безшумно вислизнула з кімнати, і за мить я почув, як рипнули вхідні двері. Я підвівся й дістав з-під подушки годинника. Була третя година ночі. Що моя дружина могла робити о третій годині ночі на безлюдній дорозі?
Двадцять хвилин я просидів на ліжку, намагаючись бодай щось утямити або знайти пояснення побаченому. Але чим більше я розмірковував, тим менш зрозумілою здавалася мені поведінка дружини. Я ще губився в здогадах, коли знову рипнули двері й на сходах почулись кроки.
«Де ти була, Еффі?» — запитав я, коли дружина увійшла до спальні.
Почувши мій голос, вона злякано зойкнула. Її переляк занепокоїв мене значно дужче, ніж усе інше, бо за ним стояло відчуття провини. Еффі завжди була щирою, відвертою, тому, коли я побачив, що вона, мов той злодій, крадеться до власної спальні, це мене вразило.
«Джеку, ти не спиш! — вигукнула вона з нервовим смішком. — А я гадала, що тебе й з гармати не розбудити». — «Де ти була?» — суворо запитав я. «Я розумію, ти здивований, — мовила Еффі, скидаючи плащ. Я помітив, як тремтять її пальці. — Зі мною таке вперше. Я раптом відчула, що починаю задихатись, і мені страшенно закортіло вийти на свіже повітря. Я постояла кілька хвилин біля дверей, і мені стало краще».
Голос у неї був якийсь дивний, і я зрозумів, що вона каже неправду. Я не став розпитувати її й відвернувся до стіни. Серце мені боліло, в голові роїлися тисячі найгірших підозр. Що може приховувати від мене дружина? Куди вона ходила? Я збагнув, що доки не дізнаюся правди, доти не заспокоюсь. До самого ранку я не міг заснути, придумуючи найнеймовірніші пояснення поведінки Еффі.
Того дня мені треба було їхати до міста, але я просто не міг примусити себе думати про справи. Дружина, схоже, нервувала не менше за мене. Зі швидких поглядів, які вона крадькома кидала на мене, було видно, що вона розуміє — я їй не повірив. За сніданком ми обоє мовчали. Потім я вийшов прогулятися, щоб осмислити те, що трапилось.
Я прогулювався недовго й повернувся до Норбері біля першої години дня. Дорогою додому, проходячи повз сусідський котедж, я зупинився й почав вдивлятися, чи не промайне у вікні те дивне обличчя, що я бачив учора. Раптом двері будинку відчинились і звідти вийшла моя дружина.
Я остовпів, але мої почуття не можна було порівняти з тим, що відбилось на її обличчі, коли наші погляди зустрілися. У першу мить Еффі відсахнулася, ніби хотіла кинутись назад до котеджу, та, второпавши, що я її вже помітив, попрямувала до мене. Вона вичавила із себе посмішку, але водночас очі її розширилися з переляку.
«Джеку, це ти! — вигукнула Еффі. — А я вирішила зайти до нових сусідів, щоб запитати, чи не потрібна допомога. Чому ти так дивишся на мене?» — «Ось, значить, куди ти ходила вночі», — сказав я. «Що ти верзеш?!» — вигукнула Еффі. «Ти приходила сюди, я впевнений. Хто ці люди? Навіщо ти ходиш сюди щоночі?» — «Я ніколи раніше не бувала тут». — «Це свідома брехня! — закричав я. — Я ж відчуваю, що ти мене обдурюєш. Зараз я увійду туди і з’ясую, що тут відбувається». — «Ні, ні, Джеку, Бога ради! — Вона ледь чи не задихнулася від хвилювання, і коли я попрямував до дверей, несамовито вчепилася в мій рукав. — Благаю тебе, Джеку, не роби цього!» Коли я спробував звільнитись, Еффі вчепилася в мене ще дужче й очі її налилися сльозами. «Повір мені, Джеку! — благала вона. — Повір один-єдиний раз, і ти ніколи не пошкодуєш про це. Ти мусиш знати, якщо я і приховую щось від тебе, то роблю це заради тебе! Від цього залежить наше життя, твоє й моє. Якщо ми зараз підемо звідси, все буде добре. Якщо ти увійдеш до цього будинку — між нами все скінчиться».
Говорила Еффі так палко і в її голосі було стільки безнадії, що я закляк у нерішучості.
«Я повірю тобі, але за однієї умови, — нарешті сказав я. — Я хочу, щоб із цієї хвилини це все скінчилось. Якщо хочеш, можеш нічого не розповідати, але ти маєш пообіцяти, що нічні прогулянки припиняться. Я вибачу тобі, якщо ти даси слово, що цього більше ніколи не буде». — «Я знала, що ти повіриш мені! — з надзвичайною полегкістю вигукнула Еффі. — Усе буде так, як ти схочеш. Ходімо мерщій додому».
Не відпускаючи мій рукав, вона повела мене геть від котеджу. Коли ми трохи відійшли, я озирнувся. З верхнього вікна на нас дивилося скам’яніле жовте обличчя. Що могло бути між моєю дружиною та цією істотою? Я знав, що моє серце не знатиме спокою, доки я не дістану відповіді.
Наступні два дні я нікуди не їздив, і дружина, схоже, виконувала умови нашої угоди: вона зовсім не виходила з дому. Але третього дня я вже мав доказ того, що вона порушила свою обітницю.
Того дня я поїхав до міста, але повернувся не тим потягом, який вирушав о третій тридцять шість, як це робив зазвичай, а дещо раніше, о другій сорок. Увійшовши до будинку, я зіткнувся зі служницею, яка, побачивши мене, застигла наче прикипіла до місця.
«А де господиня?» — запитав я. «Здається, пішла на прогулянку», — тремтливим голосом вимовила вона.
Я метнувся нагору, воліючи переконатися, що Еффі немає вдома. Випадково глянувши у вікно, я помітив, що служниця, з якою я тільки-но розмовляв, мчить навпростець через поле до котеджу. Усе відразу стало зрозумілим: дружина знову пішла до того будинку й попрохала служницю сповістити її, якщо я раптом повернусь. Охоплений гнівом, я кинувся вниз, збираючись раз і назавжди покінчити із цією справою. Дружину та служницю я зустрів на путівці — вони поспіхом повертались, але я навіть не зупинився, щоб поговорити з ними. Ніщо не могло зупинити мене тієї миті. Діставшись котеджу, я навіть не постукав. Рвонув на себе двері й увірвався в коридор.
Унизу було тихо. В кухні на вогні стояв чайник, у кошику, скрутившись калачиком, спав великий чорний кіт. Непривітної жінки ніде не було видно. Я вбіг до іншої кімнати, але там нікого не було. Тоді я кинувся нагору, але й там нікого не знайшов. Будинок був порожнім! Кімнати були обставлені грубувато й просто, і лишень одна — та, у вікні якої я бачив дивне обличчя, мала відбиток доброго смаку. Тож мої підозри спалахнули з новою силою, оскільки на каміновій полиці я побачив фотокартку своєї дружини на ввесь зріст. Цей знімок був зроблений усього три місяці тому на моє прохання, і тут стояла його копія.
Я не залишав котеджу доти, доки не переконався, що там нікого немає. Додому я повернувся з важким серцем. Ніколи ще мені не було так гірко. Дружина чекала на мене в холі, але я, мовчки пройшовши повз неї, попрямував до свого кабінету. Еффі встигла увійти слідом, перш аніж я замкнув двері.
«Джеку, я не дотримала обіцянки, — сказала вона. — Але якби ти знав усе, ти б вибачив мені». — «Так розкажи мені!» — закричав я. «Не можу, Джеку!» — простогнала вона. «Доки я не дізнаюся, хто живе в цьому будинку й кому ти подарувала свою фотокартку, я не можу тобі довіряти», — відрубав я і пішов з дому.
Це відбулося вчора, містере Голмс, відтоді я не бачив Еффі. Я так вражений, що просто не знаю, що робити далі. Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що саме ви є тією людиною, яка може мені допомогти. Я цілком вам довіряю. Якщо я щось випустив, ставте будь-які запитання. Тільки благаю, скажіть, що мені робити?