— Хіба можна достеменно це знати?
Вона подивилася на нього впритул. Її вразив нездоровий відтінок білків — пообіднє сонце підкреслювало жовтизну.
— Почнімо з Кеннета. Гроші були його, правда?
— Так. І він був козел.
— У матеріалах справи я цього не читала.
— Не про все можна розповісти в матеріалах справи. Але всі в місті так думали. Знаєте, у нас тут багато трастовиків. У Блю-Гілл оселяються бостонські багатії, щоб відпочити від галасу. Більшість із них нормальні. Але часом трапляється хтось на кшталт Кенні Вейта, який грає у гру «Та чи знаєш ти, хто я такий?». Звісно, всі тут знали, хто він такий — людина з грішми.
— Звідки гроші?
— Сімейний капітал. По-моєму, суднова промисловість. Кенні, звісно, не сам заробив ці гроші. Але витрачати їх любив. У бухті в нього стояла гарненька яхта «Гінклі». А ще він полюбляв ганяти в Бостон на своїй червоній «феррарі». Поки в нього не відібрали права і машину, бо надто часто затримували п’яного за кермом. Гадаю, отаким і є портрет Кеннета Вейта-третього, — буркнув Ґорман. — Купа грошей, а клепки в голові бракує.
— Яка прикрість, — сказав Фрост.
— Дітей маєте?
— Ще ні, — похитав головою Фрост.
— Якщо хочете, щоб вони виросли нікчемами, лишіть їм у спадок гроші, — сказав Ґорман.
— А Марла Джин? — запитала Ріццолі.
Їй пригадалися рештки Рахітичної Жінки на столі для аутопсії. Викривлені кістки і запалі груди — вкарбовані в її скелет свідчення злиденного дитинства.
— Вона ж стартового капіталу не мала, правда?
— Ні, — похитав головою Ґорман. — Вона з шахтарського містечка у Західній Вірджинії. Сюди приїхала на літо попрацювати офіціанткою. Так і познайомилася з Кенні. Гадаю, він одружився з нею тому, що такого мудака ніхто більше не терпів би. Не надто щасливе подружжя. Особливо після аварії.
— Якої аварії?
— Кілька років тому. Кенні був за кермом п’яний, як завжди. Врізався в дерево. І жодної подряпинки. Уявляєте, як пощастило? А Марла Джин три місяці пролежала в лікарні.
— Мабуть, у тій аварії вона й зламала стегно.
— Що?
— У неї в стегні виявлено ознаки хірургічної операції — було вставлено кріплення. І зрощено два хребці.
— Я чув, що вона після того почала кульгати, — зітхнув Ґорман. — Який жаль! Вона була симпатична жінка.
«Потворним жінкам байдуже, шкутильгають вони чи ні», — мало не сказала Ріццолі, але припнула язика. Вона підійшла до книжкової полиці й подивилася на фотографію подружжя в купальних костюмах. Вейти стояли на пляжі, по кісточки у бірюзовій воді. Жінка була мініатюрна, майже як дитина. Темне волосся спадало на плечі. Ріццолі не могла не думати, що тепер це волосся трупа. У світловолосого чоловіка уже почав округлюватися живіт. М’язи зникали під шаром жиру. Обличчя могло б бути привабливим, але його псувала ледь помітна огида і зверхність.
— Отже, подружнє життя не склалося? — запитала Ріццолі.
— Так мені казала їхня покоївка. Після аварії Марла Джин втратила смак до подорожей. Кенні ледве вдавалося витягнути її в Бостон. А сам він щороку в січні їздив на Кариби. Її залишав тут.
— Саму?
Ґорман кивнув.
— Бачите, який класний чувак? Ну, тут була покоївка, яка робила для неї покупки. Прибирала. Возила її по крамницях, бо Марла Джин водити не любила. У цьому будинку самотньо, але покоївці Марла Джин здавалася набагато щасливішою, коли Кенні тут не було. — Ґорман помовчав. — Знаєте, коли ми знайшли Кенні, то перше, про що я подумав…
— Що це зробила Марла Джин, — договорила Ріццолі.
— Це завжди найперша гіпотеза. — Він вийняв із кишені хустинку й витер обличчя. — Вам не здається, що тут парко?
— Просто тепло.
— Мені важко в спеку. Тіло ще не в нормі. Поласував морськими гадами в Мексиці…
Вони перетнули кімнату, пройшли повз химерні обриси вкритих чохлами меблів, великий камін і акуратно складену біля його отвору купку дров. Паливо, щоб живити вогонь, — ночі у штаті Мен холодні. Ґорман провів їх до тієї ділянки вітальні, де починалася гола підлога і прості білі стіни. Ріццолі подивилася на свіжий шар фарби, і тоненькі волосинки в неї на потилиці стали дибки. Потупивши погляд під ноги, вона побачила, що дубова підлога тут світліша, ніж загалом — її відтерли піском і наново полакували, але крові так просто не позбудешся. Варто було дочекатися темряви і побризкати люмінолом[19] — і підлога кричатиме про те, що тут убили людину. Кров надто глибоко всоталася у тріщинки і фактуру дерева. Цілком видалити її ніколи не вдасться.
19
Люмінол — органічна сполука, яка використовується судовими експертами для виявлення слідів крові.