Але хоча місце злочину й вистигло, хоча тут побувало надто багато людей, Ріццолі ще могла прочитати історію цих подій, адже її було написано на стінах кров’ю. Жінка бачила засохлі сплески кровотечі з пульсуючої перерізаної артерії. Кривава хвиля навскіс тягнулася по стіні, доходячи аж до дошки з графіком чергування хірургів, списками пацієнтів, палат і назв операцій. Увесь день було розписано. Ріццолі подумала про те, що сталося з пацієнтами, яким раптом скасували операції, бо операційна перетворилася на місце злочину. Про те, якими можуть бути наслідки не проведеної вчасно холецистектомії[13] — хай би що означало це слово. Побачивши цей щільний розклад, Ріццолі зрозуміла, чому з місцем злочину впоралися так швидко. Це приміщення мало послужити живим. Не можна було просто взяти й закрити на невизначений термін одну із найбільш навантажених операційних у Фічбурзі.
Криваві зиґзаґи йшли через дошку з розкладом, а потім у куток. І тяглися далі на іншій стіні. Тут вони були меншими, адже артеріальний тиск падав. Патьоки крові переміщувалися нижче по стіні, аж до підлоги, і закінчувалися плямою-озером біля столу реєстрацій.
«Телефон. Той, хто помирав тут, намагався зателефонувати».
За зоною реєстрації починався широкий коридор, який вів до окремих операційних палат. Чоловічі голоси й потріскування рацій привели Ріццолі до однієї з них. Вона увійшла в прочинені двері, проминула ряд умивальників. Асистент хірурга байдуже глянув на неї. Ніхто не зупиняв її, навіть коли вона увійшла до операційної номер чотири й зупинилася, ошелешена слідами кривавої різанини. Тіла жертв уже прибрали, але повсюди — на стінах, шафах і довгих столах — була їхня кров. Підлогою тягнулися плями. Тут убивця пробудився зо сну.
— Мем! Мем!
Двоє чоловіків у штатському стояли біля шафи з інструментами й незадоволено дивилися на Ріццолі. Вищий із них пішов до неї. Його бахіли прилипали до закривавленої підлоги. Йому було за тридцять. У манері триматися простежувалася самовпевнена зверхність, характерна для всіх чоловіків з великими м’язами. «Компенсація мужності за те, що його голова швидко лисіє».
Перш ніж він устиг запитати в неї очевидне, вона показала посвідчення.
— Джейн Ріццолі, бостонський відділ розслідування убивств.
— Що тут робить колега з Бостона?
— Вибачте, я не знаю вашого імені.
— Сержант Кенеді, підрозділ розшуку втікачів.
Офіцер поліції штату Массачусетс. Ріццолі хотіла була потиснути йому руку, але помітила, що він у латексних рукавичках. У будь-якому разі він, мабуть, і не збирався простягнути їй руку.
— Чим вам допомогти?
— Можливо, я допоможу вам.
— Як?
Кенеді, здається, був не в захваті від цієї перспективи.
Ріццолі подивилися на криваві патьоки на стінах.
— Чоловік, який це зробив… Воррен Гойт…
— Ну?
— Я дуже добре знаю його.
Тепер до них підійшов невисокий чоловік. Він мав бліде обличчя й великі вуха, наче в Дамбо. Хоча він явно теж був коп, але, на відміну від Кенеді, не кинувся захищати свою територію.
— Агов, я вас знаю. Ви Ріццолі. Це ви його посадили.
— Я працювала разом із колегами.
— Та ну. Це ви його вистежили в Літії.
На відміну від Кенеді, він був не в рукавичках і потиснув їй руку.
— Детектив Арлен, поліція Фічбурґа. Ви аж із самого Бостона приїхали заради цього?
— Вирушила, щойно дізналася. — Погляд Ріццолі знову зупинився на стінах. — Ви ж розумієте, з ким маєте справу?
— У нас усе під контролем! — відрізав Кенеді.
— Ви знаєте, що це за вбивця?
— Ми знаємо, що він скоїв тут.
— Але чи достатньо знаєте його?
— Ми маємо всі дані на нього із Суза-Барановскі.
— Але там охоронці теж гадки не мали, який він небезпечний. Інакше цього просто не сталося б.
— Ніколи ще не траплялося такого, щоб я не зміг знайти втікача й відправити назад, — сказав Кенеді. — Усі вони припускаються одних і тих самих помилок.
— Він не з таких.
— Він лише на шість годин випередив нас.
— Шість годин… — Ріццолі похитала головою. — Ми вже його втратили.