В розпаленому розумі Фіндекано вже визрів чіткий план мандрівки. Іти він вирішив сам, вірніше їхати верхи. В разі удачі Майтімо, швидше за все, доведеться нести… То краще буде проїхати, хоча б півдороги. Коня доведеться зоставити десь у лісі, але Моретінде є метким, як на валінорського огиря, і впорається, якщо за ним поженуться вовки, або орки.
Брати з собою юнак не хотів нікого. Справа була настільки небезпечною, що йому самому здавалася божевіллям. Навіщо тягти з собою на погибель відданих йому лучників, або Фінарато, який охоче пішов би на цей ризик, навіть опісля Альквалонде і Лосгару. Старший Арафінвіон любив Майтімо за відвагу і веселий норов, і ніколи не згадував злом.
Малого Анта Фіндекано вирішив доручити тому ж Фінарато. От маленького Нандо йому було щиро шкода — не встиг хлопчина побути його сином, як доведеться звикати до іншого Нолдо. А втім, лагідний Фінарато опікуватиметься хлопчиком, наче власним дитям.
Зоставався батько, батько, який зроду не дозволить старшому сину цю ризиковану вилазку. Отже, доведеться йти таємно.
Ще кілька днів Фіндекано старанно готувався до походу.
Він взяв кілька залізних гаків, на яких трималися шатра, і переробив їх у похідній кузні. Міхи йому роздував Ант — Фіндекано втаємничив хлопчика, бо йому був потрібен помічник. Нандо зажурився, тоді став проситися піти з княжичем хоча б і до Морока у пащу, але Фіндекано попрохав його залишитися, тоді суворо наказав зостатися — і хлопчина здався.
Фіндекано оповів йому про Майтімо, про їхнє побратимство, про те, що брат нині в лапах Морока і терпить тяжкі муки. Потім змусив хлопчину присягнути, що, в разі його, Фіндекано, загибелі, він перейде під опіку Фінарато.
Ант виявився надійним спільником. Він, хоч і сумував, але чітко виконував накази воєводи. Приніс йому молоточок, поцуплений в тій самій кузні. Притягнув три мотки сріблястого мотуззя, виробленого у Валінорі. Приніс згорток з дорожнім хлібом, один з останніх, а порожню баклагу наповнив водою Мітріму.
Якби ці всі приготування Фіндекано робив сам, воно б неодмінно впало б комусь у вічі. А на меткого хлопчину ніхто не звертав уваги — чи мало підлітків, зігрітих теплом Васи, метушиться по табору, відживши опісля важкої дороги.
Врешті, юнак попрохав Анта зробити йому останню послугу.
— Сядеш на мого коня, — наставляв він, — і поїдеш на той бік озера. Там тебе зупинять воїни. Ти скажеш їм: «Мене послав Фіндекано Астальдо. Я хочу бачити воєводу Канафінве.»
Ант заворушив вустами, повторюючи про себе звуки квенья.
— Канафінве — це той воїн, з яким я розмовляв допіру. Ти скажеш йому: «Фіндекано Астальдо просить у тебе, Макалауре, во ім’я твого старшого брата, меч і ніж роботи Феанаро.» Запам’ятав?
— Так, аranen.
— Як звати воєводу?
— Канафін…
— А аmilesse?
— Маглоре… Маглауре…
— Він зрозуміє… Візьми мого коня… Виїдеш вдень, при світлі.
Ввечері наступного дня Ант повернувся з південного боку озера з довгим згортком. Він віддав його Фіндекано, і мовив, ледь соромлячись:
— Я все зробив згідно наказу. Cano Маглор був зі мною лагідним. У нього в шатрі арфа з золотими струнами… Тільки він такий сумний — хоч плач. А от його брати дивилися на мене, ніби я ворона, яка заговорила на квенья…
— Які брати? — спитав Фіндекано, ледь усміхнувшись.
— Троє… Я чув, як їх називав воєвода: Келегорм, Карантір і Куруфін… — мовив Ант, як завжди нещадно нівечачи квенійські наймення. — Того третього він ще назвав Адарінге, а потім як зашипить на нього: «Куруфіне, аvaquet[134]!» А тоді крикнув до всіх — «Heka![135]» І вони вийшли з шатра, злі, як зграя гончаків…
Фіндекано здогадався, що суперечка зайшла за дорогоцінну зброю. Куруфінве-молодший не хотів віддавати меча та ножа, бо не вірив в успіх задуму Фіндекано, який Феанаріони зрозуміли одразу. А Макалауре повірив, тому і крикнув: «Забороняю!» до Куруфінве, і вигнав Шалену Трійцю геть.
— Вони не злі, Анте, — мовив юнак з усміхом, — вони просто зле виховані.
— Зате двоє рудоволосих молодих cano, — оповідав далі малий Нандо, — наздогнали мене вже за табором. Я злякався, вирішив, що cano Маглор передумав, і відбере меча назад. Але ті двоє дали мені до рук згортка і мовили: «Твоєму cano…» А тоді опустились на коліно, як перед стягом, і сказали — «Це теж йому…»
Фіндекано розгорнув згортка. Там був малюнок — руку Майтімо юнак пізнав одразу. Орел і сокіл, що кружляли над валінорським Альквайлін, Озером Лебедів, котре знаходилося поблизу Форменосу. Саме на березі цього озера жила цілителька Лаурендіе.