Феанаро виходить на ганок… Лагідний, усміхнений Феанаро… Таткові руки знімають з різьбленого стовпчика сріблястий передзвін і доручають двом синам і гостю…
А у дворі, в білому пісочку, вовтузиться світловолосе хлоп’я… Тієлкормо…
Старший син і помічник роздуває міхи в батьковій кузні… Ніжний брат вмиває замурзані личка руденьким близнятам… Суворий вихователь вичитує за щось трьом середнім братам, а ті пирхають, бурчать потиху, однак не суперечать — знають, що зі Старшим Рудим сперечатися марно…
Вулицею, мощеною сірим каменем, біжить до садиби з восьмипроменевою зорею чорняве хлоп’я з розкошланим волоссям… І старший друг звично приводить зачіску приятеля до ладу.
«Ти й досі так заплітаєш волосся, оtorno… Заплітаєш в дві коси від скронь…»
Мама, вбрана в полотняну сорочку та запилюжені робочі штани, стоїть з різцем біля мармурової глиби… Там заховане чиєсь обличчя, в тій глибі, мама видобуває його назовні…
Скляна куля, а в ній троянда… Сніг падає на пелюстки… Сніг…
Танці у Валмарі… Стільки ніжних личок… Якщо запросити оцю гарненьку Ваніе — чи не посміється вона над рудим Нолдо?
Ніжне рученя в руці, звиклій до різця і пензля, до молота і смичка, а тепер ще й до меча… Цікавий погляд блакитних оченят…
«Ви такий…високий… Як вас звати?»
«Нельо… Нельяфінве Феанаріон… Але панна може звати мене Руссандолом»
«Ви і справді… рудий…»
«Як лісова пожежа, панно… Руді — щасливчики, це відомо всім…»
Батько стоїть посеред майстерні, на голові у нього — вінець з сяючими Каменями.
«Це справа мого життя, мій старший сину… Я назву їх — Сильмарили! В них — частина моєї душі!»
Листок за листком… Поволі… Дуже поволі… Поволі, мов троянда, відкута зі сталі, відкривається панцир духу, що виявився не по зубах лихій силі…
Спогади, сповнені любові… Майтімо зодівся в любов і ніжність, наче в кольчугу… Він змусив себе не згадувати про біди і вчинене зло. Не забути — забуття не дано Ельдар… Просто — не згадувати.
Ще один листок — Свято у світлі Двох Дерев, і побратим іде до нього через все поле, такий прямий, такий відважний юний Нолдо… Іде, щоб простягнути руку перед очима двох ворогуючих родів.
Золота пектораль в руках Богині Елентарі… Варда благословляє…
Двір великого Ауле, і родич Магтан рекомендує Великому Ковалю молодого майстра…
Весільні гірлянди обвили садибу з зорею Феанаро — брат Атарінке привів в дім юну жону…
Знову колиска стоїть на ганку, і сплакане малятко засинає в обіймах родича…
«Тобі потрібно було б одружитися першому, синочку, — неньчин голос, — ти так любиш дітей…»
«О, я зустріну свою панну, зустріну, напевне…»
Він нахиляється до мами з коня, цілує рідне обличчя…
«Тато говорив — ми збудуємо там дім… Цілу фортецю на півночі, нехай знають, на що здатні вигнанці… Форменос зватиметься вона… Ти приїдеш до нас, мамо?»
Тріпоче на вітрі багряна пелюстка полум’я — душа рудоволосого Нолдо, котрий над усе любив свій рід…
І зливається з нею в одне ціле білий вогонь, холодний і чистий, обмиває своїм сяйвом.
«Фіндекано… Це ти… Фіндекано…»
«Я тут… Я з тобою…»
«Ти схожий на біле полум’я… Справжній Каlaquendo[136]…»
«О, хоч тут мовчи… Не говори… Повертайся до життя… Я поруч… Я захищатиму… Повертайся…»
Фіндекано розплющив очі і ледь усміхнувся. Майтімо спав, спав тим цілющим сном, який змушує душу відпочивати, а тіло — затягувати рани. Звичайно, брат у такому стані, що занурювати його в подібний сон доведеться не раз, і не два. Але з цим уже впорається Лаурендіе.
Майтімо, розумник Майтімо… Не бувши учнем Ірмо, він здогадався, як можна переграти Чорного…
Панцир духу… Зроблений з того, що недоступне його мучителям — щира приязнь, вірна дружба, щемке очікування кохання…
А розкрити цей панцир намагалася, мов мушлю ножем, воля Напівбога…
Не зміг, отже, Саурон… Не вийшло…
Цікаво, а чому сам Морінготто обмежувався лише розмовами? Ще у Валінорі говорили, що він володіє жахливими чарами…
І для чого йому був потрібен вождь для Ельдар? Хоча там, в Лосгарі, під його вплив через Феанаро підпали всі воїни Першого Дому, хто слухав промову князя…
— Ти сам відповів на своє питання…
Лаурендіе… Він не почув її кроків…
— Ти заговорив вголос, молодий cano. Я відповім тобі — сила Морока велетенська, навіть зараз, коли він в тілі, але змусити він нікого з нас не може. І я скажу чому — це смішно, але ми для нього замалі. Ти займався ювелірною справою, і знаєш, що з дорогоцінностями не працюють кувалдою… Потрібен маленький різець — за розміром… От він і підбирав різця. Спершу Феанаро, тоді його син… Але вони вистояли, обидва. Нехай Феанаро наробив стільки біди, скільки його гордій душі швидко не відпокутувати, але він виштовхнув з себе Морінготто. А твій рудий otorno просто не пустив в себе Князя Лжі. І знаєш, як це йому вдалося?
136