Майтімо з усміхом взяв обруч лівицею і вдягнув його на голову Фіндекано.
— Тієлкормо з Атарінке, — мовив, — все таки є добрими братами. Вони багато в чому мені допомогли, виготували для мене ювелірний станок з певним приладдям, ще деякі речі. Я їх люблю, і вони виправляються. А нині — нехай посидять вдома, це їм лише на користь.
— О, Старший Рудий є суворішим за батька, — озвався Макалауре, — але я його підтримую в усьому, і так буде завжди.
Два дні пішло на зустрічі та посиденьки. Туракано почувався справжнісіньким князем, і Ант, хихикнувши, прошепотів на вухо Фіндекано, що «князь Тургон» вельми нагадує князя Тінгола. Фінарато був все таким же — лагідним, мов дитина, і твердим, мов клинок, одночасно. Зате Артаресто Фіндекано просто не впізнав, прийнявши його за одного з Ваніяр Туракано. Коли йому на шию з дзвінким сміхом кинувся золотоволосий, синьоокий юнак, то Нолофінвіон назвав його Глорфіндейлом і був винагороджений ще одним сріблястим смішком. Де й подівся страх і вічна тривога — Артаресто зцілився повністю.
— Я побачив свій страх увічі, - оповідав він ввечері біля вогнища, — я побачив тварей, які мені снились жахливими ночами… Я побачив Майтімо, з яким зробили те, що мені ввижалося щоночі… Я забував свої сни, але змори приходили знову, і в них я бачив орочі морди, або камеру тортур… Здається, угледівши це в яві, я мав би взагалі померти від жаху, але я побачив також, що з цим можна боротися — і перемагати.
Великий Князь прибув опівдні наступного дня, і тоді ж було оголошено про початок свята, яке урочисто назвали Мерет-Адертад, свято єднання. Дійсно — Квенді всіх народів і відгалужень зібралися біля Івріну, і раділи зустрічі, як одне з одним, так і з прибульцями з Заходу. Деякі Пробуджені навіть віднайшли знайомців, які свого часу або вимандрували за море, або зосталися тут. Пані Лаурендіе блукала під руку з світловолосою Лаіквенде — вони зналися в прадавні часи, до того, як відважна Нолде загинула в палаючому городищі. Таурохтар віднайшов якогось давнього приятеля серед підданців Кірдана. Прибульців з Заходу розпитували про Валар, про Тіріон-на Туні, про те, як їм жилося в Амані, і вельми чудувалися з того, що Нолдор покинули такий благословенний край і рушили в Ендоре за славою і погибеллю.
Ясна річ, що про сутичку в Альквалонде та про прокляття Судді жоден Нолдо не вимовив і слова. Рівно, як і про незгоди поміж рушенням. Однак по табору полетіла пташкою історія про врятування «князя Маедроса» «князем Фінгоном». Фіндекано підозрював, що в поширенні чуток повинен його вірний зброєносець, який віднайшов тут якихось батькових приятелів і, напевне, не втримався, щоб не розхвалити до небес свого аranena, якого юний нандо вже називав «aran nin» — мій повелитель. Внаслідок цього, на Фіндекано-Фінгона почали дивитися як на воїна, рівного Богам, а високий рудоволосий красень-Нолдо тільки очі опускав під зливою цікавих поглядів, які чемні Квенді кидали на нього з-під опущених вій.
Трохи затьмарила загальне єднання відсутність гостей з Доріату. Лише на другий день свята в долину прибули двоє вершників, в яких Синдар упізнали співця Даерона та воєводу князя Ельве, Маблунга. Обидва доріатці були дійсно такими ж високими, як і Нолдор, обидва були Пробудженими, Маблунг, обличчя якого мало жорсткі риси воїна, однак виявився щирим і приязним, а Даерон чимось нагадував Макалауре, з яким і потоваришував трохи не з першої години перебування в таборі.
Даерон і передав Великому Князю Нолдор Фінголфіну вітання від князя Ельве, передав на словах, як і першого разу. Нолофінве, який зазвичай намагався ставитися поблажливо до слабкостей ближніх, цього разу, від нолдорської гордости, подякував так холодно, що його охоронці оповідали опісля, що їм почувся дзвін криги Гелькараске. Доріатці, однак, сприйняли відповідь цілком спокійно і ще раз запевнили князя Нолдор від імені свого володаря в дружбі та добрих намірах.
Відбулися змагання мечників, на яких переміг Майтімо Руссандол… Переміг завдяки тому, що бився з лівої — його супротивники не встигали переналаштуватися. Дві гарненькі Нолдіе увінчали його вінком з дубового листя, і в їхніх очах було неприхована ніжність до завзятого воїна. Фіндекано ще раз пошкодував подумки, що друг віддав ніжність серця панні з Синдар, а не приглядався пильніше до чорнявих красунь свого народу. Відбулися змагання стрільців, і тут Фіндекано довелося скрутно — він мав вибороти перемогу у Лаіквенді, невідомих на Заході, але неперевершених в Ендоре володарів лука. Оссиріандські Квенді били ворога з луків, били так, що той не встигав і зрозуміти, звідки прийшла погибель. Нині вони блукали в своїх лісах потаємними тропами, і злі язики говорили, що Лаіквендо спершу стріляє, а тоді вже гукає: «Daro![139]».