Дварфін розвалився на кріселку в покоїку князя Нолофінве, витягнувши ноги в бруднющих чоботях. Поруч з ним сидів ще один Науг, котрий тримався значно скромніше, і не був відрекомендований старшиною. Обидва Наугрім були зайняті тим, що пильно перераховували валінорські самоцвіти, котрі Нолофінве виклав перед ними на гарненький столик, зроблений з червонястого каменю.
— Власне кажучи, — мовив врешті Дварфін, — ми з моїм небожем порадились, і вирішили, що ви, князю, маєте накинути ще трохи зверху встановленої ціни.
— Це чому? — звів брови Нолофінве, а Фіндекано, котрий з цікавістю роздивлявся гостей, трохи не розсміявся вголос — такими серйозними були наугрім, і таким веселим був татко. Звісно, з обличчя крижаного князя нічого не можна було прочитати, але Астальдо занадто добре вивчив всі порухи батькового обличчя..
— Коли ми будували водокачку, — пояснив Науг, — не було і мови про те, що вона буде використана як зброя. А за зброю ми беремо дорожче.
— Гаразд, — мовив князь, — то що ж ви бажаєте зверх встановленої плати?
Дварфін звів очі догори, потім погляд його упав на Фіндекано. На запилюженій куртці молодого воєводи сяяла застібка у вигляді аметистової квітки — дарунок Руссандола.
— Отієї дорогоцінності — вказав науг на застібку, — вистачить…
Фіндекано мимоволі поклав руку на дорогу йому річ… Дорогу не ціною — теплом рук Майтімо… Обох рук… Він віддав би будь-яку прикрасу, не змигнувши оком, але не цю…
— Якщо нам не буде доплачено, — примружився Дварфін, — ми не тільки розірвемо з вами всі угоди, але й оповімо іншим Кгазад[140] про вашу жадібність і нечесність…
Фіндекано знав, як потрібен батькові союз з Наугрім. Розбудова Барад-Ейтель вимагала робочих рук, щоб плавити метал, потрібні були руди… Він мовчки відстебнув застібку, торкнувся до неї вустами і поклав на стіл…
— Шановний майстре Дварфіне, — мовив Нолофінве все тим же холодним голосом, — розкажіть мені, як ви оцінюєте коштовності.
— О, це ціла наука, князю Ельвів… Почнемо з найдорожчих… Діяманти…
— Як би ви оцінили цю прикрасу?
Князь зняв з руки персня, в якому пишався діямант розміром з невеличкий горішок. Фіндекано пам’ятав цей камінь з дитинства — він завжди був на батьковій руці.
— О, якщо брати в дорогоцінному камінні, то…
— Вона коштує більше за цю застібку?
— Набагато, князю Ельвів… Набагато більше…
— Я міняю цього персня на застібку з аметистів… Чи буде це справедливим?
Обидва Наугрім, котрі пожирали очима діямант у персні, одночасно вигукнули «так!».
Нолофінве поклав персня на стіл, і забрав аметистову застібку. Наугрім навіть не звернули на це уваги — вони одразу ж вчепилися в княжого персня, намагаючись краще роздивитися діямант.
— Сподіваюсь, шановний Дварфіне, — мовив князь з легким усміхом, — що довколишні Кгазад будуть говорити тільки добрі слова про мешканців Ейтель-Сіріону…
— О, так! — вигукнув Дварфін, — ми донесемо вістку про вашу щедрість до самого Белегосту, де володарює мій брат Фрор! Ходімо, небоже, ходімо швидше!
І він додав щось своєю мовою, але обом Ельдар не потрібен був перекладач — батько і син чудово зрозуміли, що Науг вважає їх за дурнів, котрі здатні обміняти діямант на аметист та ще й усміхатись при цьому.
Коли за Наугрім зачинилися двері, Нолофінве все з тим же усміхом прикріпив застібку до куртки сина. І опустив очі, коли побачив сльозу на щоці молодого воїна.
— Це буде тобі наука, — мовив, — побачиш Наугрім — ховай все цінне…
— О, немає меж моїй вдячности, — відповів юнак стиха, — однак, ці істоти вважатимуть нас за дурнів і невігласів…
— Але вестимуть з нами справи, в надії нажитися ще більше…
— Татку, твій перстень… Я пам’ятаю твої руки над моєю колискою… Твої ласкаві руки… І сяйво цього каменя…
— О, я знайшов його сам на півночі Аману… І персня теж зробив сам… Коли ми заженемо тварей в печери Ангбанду, я зроблю собі іншого — і тільки… А ця застібка… Я знаю, чиї руки робили її, знаю і те, що нині у майстра лише одна рука… Я знаю, як дорога вона тобі — не вартістю, вигаданою Наугрім, теплом долонь Руссандола… Не шкодуй персня, синку — твоя сльозина дорожча мені за всі діяманти Валінору.