Останнім часом Фіндекано майже не підходив до палантиру. Розмовляв він тільки з князем Нолофінве, пильно стежачи за виразом свого обличчя і голосом. Батько ще нічого не запідозрив, і не нагадував Фіндекано про його заручини, заклопотаний подальшим укріпленням Барад — Ейтель. Двічі озивався Фінарато, але Нолофінвіон наказав Анту відповідати, що він є на полюванні. Ант виконав наказ, хоча золотоволосий брат його князя мав дуже заклопотаний вигляд, і прохав сповістити правителя Дор-Ломіну, що є невідкладна розмова.
Анту дуже подобався цей родич його володаря, тим більше, що сестрою вельможного красеня Фінрода (так бо хлопчина звав Фінарато на синдарський лад) була шляхетна панна Артаніс, Нервен Артаніс, красуня і діва-воїн. Ант не забув її ласкавої руки на своєму чолі і співучого голосу. Однак, для порятунку князя Дор-Ломіну краще надавалася інша особа. Аran Нарготронду був лагідним і ніжним, він став би жаліти родича… Ні, тут потрібен воїн жорсткий і трохи жорстокий, котрий пройшов крізь пекельні муки душі і тіла і нікому не дозволяв себе оплакувати.
З Маедросом його aran теж не хотів розмовляти. Ант знав чому — вельможний Маедрос якраз і віддав тоді, в Альквалонде, команду стріляти по телерійських лучниках… Ант зловив себе на крамольній думці, що війна війною, і Високий не повинен був дати себе убити. Звісно, що його батько, Великий Митець Феанор, зробив зле, взявши кораблі силою… Однак, Ант вважав, знов таки крамольно і потаємно, що Телері з Західних Земель є ледачими, боягузливими і байдужими до долі своїх родичів з Ендоре… От, якби орки перед очима отого князя Ольве зжерли когось з його родичів, тоді він одразу дав би кораблі для переправи війська месників, незважаючи ні на гнів Валар, ні на те, що вельможний Феанор був таким же пихатим, як князь Ельве Сінголло.
На третій вечір, опісля того, як Фіндекано проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону, Ант Доронінг чипів біля палантиру, очікуючи заходу Анари. Він нервувався — вельможний Маедрос міг і не підійти цього разу до чарівного каменя, бо вже кілька разів його поклик залишався без відповіді.
Але камінь засвітився, і Ант відважно поклав на нього руки. Поволі розходилася мла, і хлопчина побачив в глибині палантиру обриси кімнати, вікно, засклене ріжнокольоровими скельцями і постать князя Гімрінгу.
— Це ти, малий? — мовив прихильно Високий, — а де твій князь? Знову мандрує з панною по лісі?
— Вельможний Маедросе, — похапцем заговорив Ант, — у нас біда…
Високий слухав його уважно, не перебиваючи… Ніжне лице вельможі-Нолдо застигло, а зелені очі спалахнули так, що Ант аж відскочив від палантиру. Чомусь він згадав, що ці очі дивилися в лице самого Морока і не втратили свого вогню…
— Він лежить? — спитав Маедрос різко, — він ще говорить з тобою?
— Мій аran не лежить на ложі, вельможний… Він притомний, весь час на ногах, муштрує військо, навчає молодих лучників… Однак, аran не їсть і не спить вже довгий час… Він починає заговорюватись, особливо опісля того, як проспівав Нолдоланте перед мешканцями Ломіону…
— Що, говориш, він проспівав?
— Нолдоланте, вельможний…
— На квенья?
— На синдарині…
— Що нині в Ломіоні?
— Було багато розмов… Але нині все притихло…
— Ваші пішли з міста? Я маю на увазі Синдар?
— Я — Нандо… Ні… Якщо хто й пішов, то не через пісню мого князя… Навпаки, хоч плітки припинилися, а то балачок було — наче на дереві яблук.
— А та його… діва… таки виїхала з граду?
— Так, вельможний… Допоможіть… Я боюсь…
— Правильно боїшся… Я виїжджаю сьогодні ж. Ні слова князю. Queni аva кare[151]
- Іnye vaquet.[152]
— Ти, бачу, добре вивчив квенья?
— Так, вельможний…
— Часом не від тебе та Телере дізналася про…
— Вельможний Маедросе! — сказав Ант палко, — щоб опісля мене не зосталося ні пісні, ні кургану… Щоб мені першому втекти з поля битви, і вічність помирати від сорому… Щоб моє hrоа зжерли орки, а fеа дісталося Морготу… Я ніколи б…
— Не ображайся, дитя, — голос Високого пом’якшав, — і бережи його. Не давай заснути його духу. Я їду… Мчатиму, мов вихор.
Чарівна куля згасла, і Ант перевів подих. Він подякував Богам за їхні маленькі милості, і пішов готувати трав’яний настій для свого повелителя, хоча знав, що той все одно його не питиме.
Минали дні, і становище поволі погіршувалось. Фіндекано все ще тримався на ногах, сподіваючись перебороти чорну тугу, яка огортала Ельда, коли того відштовхувала кохана. Ант дивувався силі його духу — в Доріаті йому доводилося бачити, як нещасливо закохані Еldrim покидали своє тіло і йшли на відпочинок в чертоги Вишнього Намо. Відхід цей завжди супроводжувався пишними церемоніями — грала чудова музика, курилися пахощі, лунали голоси найкращих співців, а то і сам великий Даерон вшановував своєю присутністю і співом того, хто помирав від кохання. Та Ант ніколи не бачив такої мовчазної, розпачливої боротьби за можливість жити в цьому світі. Його аran не хотів вирушати до Мандосу, з кількох його уривчастих фраз, вимовлених у напівзабутті, Нандо збагнув: вельможний Фінгон вважає, що добровільно втратити hrоа від нещасливого кохання, а чи просто від чорної туги, яка могла навідати Ельда опісля якогось страшного струсу — все одно, що здатись у полон.