— Ти — відважний, — сумно мовив Фіндекано, — ми всі відважні і горді, і це нас погубить
— Князь Феанаро сказав: — відповів Фінарато, підіймаючись з кріселка, — «зате про нас співатимуть пісень»…
За мить по тому, як Фінарато покинув залу, до неї явилась весела компанія куштувачів вина. Алмареа оголосив, що все, що можливо, було спробуване і належно поціноване. Артаресто променів щастям, він був просто таки переповнений радістю і силою. Коли правитель Мінас-Тіріту спитав, куди ж поділися вони з Фінарато, то Фіндекано тут таки вигадав історію про нову поему, яку князь Нарготронду хотів прочитати саме йому — і нікому більше.
— От не знав, що ти такий тонкий поціновувач віршів, — дзвінко сміявся Артаресто, — це ще добре, що брат не вирішив тобі прочитати свій трактат в густі любомудра Руміла…
— Трактат, — відповів Фіндекано холоднокровно, — ми залишили на солодке…
— О, зараз накриють стіл, нагодують вас з дороги… Фіндекано, що я бачу? Ти теж заручений?
Артаресто виділив слово теж, і поклав на ручку кріселка, де сидів Фіндекано свою правицю, де на вказівному пальці блищала срібна обручка у вигляді двох змійок, що підтримували вінок.
— О, так…, - тільки і сказав Фіндекано.
- І як звати ніжну панну твого серця?
— Еріен…
— Просто Еріен?
— Еріен Ненаратіоні, князівна Фалатрим…
— О, небога Корабела? Я щось за неї чув… Говорять, що вона — nerwen?
— Так…
— Ну, моя панна не вміє стріляти з лука. Але навіщо це ніжній особі, коли я завжди зможу її захистити. Вона з північних Синдар, з Неврасту. Її рідні жили поблизу затоки Дренгіст. Потім там стало небезпечно, і вони перебралися до Доріату, ще до нашого прибуття. Але я сподіваюся переманити сюди її близьких, на злість Ельве Сінголло. Її батька звати Гайлом, він один з найближчих приятелів князя. О, а ось і вона…
До зали, в оточенні жон і дів, як чорнявих, так і срібноволосих, поволі не увійшла, а впливла Синде неймовірної, навіть для Квенде, вроди. Її волосся світилося — навіть коси Артаніс потьмяніли б перед їхнім сяйвом. Артаресто підійшов до панни, урочисто взяв її за руку і підвів до гостей.
— Моя наречена, Ельдар… Панна Сілітіель[160]…
— Сильме, «Срібне сяйво», — прошепотів позаду Алмареа, — Панна є неймовірною… І пощастило ж Артаресто приворожити таке диво.
Фіндекано підвівся і церемонно вклонився доріатській красуні. Діва окинула його поглядом очей такої ж неймовірної синяви, як у нього самого, і вимовила співуче:
— Я щаслива бачити князя Дор-Ломіну.
— Я сповістив її, що ти маєш приїхати, — сказав Артаресто, — і оповів, що тебе називають Фіндекано Астальдо…
— Ородрете…, - звела панночка брови.
— Ох, пробач, люба… Фінгон Відважний… Ніяк не звикну до цих нових імен.
Фіндекано ледь помітно здвигнув плечима. Він не думав, що заборона на квенья мусить виконуватися за межами Доріату, щоб там не говорили Майтімо та Ант-зброєносець. Але — ось тобі й маєш… Працює… Артаресто побачив отой його незадоволений порух і благально звів на родича блакитні очі.
— Оповідав про твої звитяги в Дагор Аглареб… І сказав, що ти — найхоробріший Нолдо в світі.
— О, чутки зазвичай є перебільшеними, — мовив Фіндекано, улягаючи цьому благальному погляду і палким лестощам, — я не звершив нічого, про що можна було б співати пісень.
Доки гості віталися зі знайомими панночками — Нолдіе і знайомилися з паннами — Синдаріе, до камінної зали повернувся Фінарато, погідний і лагідний. Руку він обв’язав полотном, а на питання брата відповів, що обпікся об ґратки каміну. Вислухавши слова співчуття, Фінарато стиха подякував і подав знак починати свято.
Опісля легкого обіду почалися звичні розваги — танці, співи, музикування. Артаресто не відходив від своєї панни і танцював, танцював пречудово, нічим не нагадуючи того понурого юнака з жахом в очах, котрий боявся вийти самотою за поріг тіріонської садиби Арафінвіонів. Супутники Фіндекано теж швидко знайшли собі подруг і старих приятельок. Навіть Ант пригадав кількох дів, а панна Сілітіель згадала і його батька Дорона, і його самого. Юний Нандо втратив звичну похмурість і лебедем плив у доріатському танку під звуки віол та арфи.
— Я радий за твого брата, — мовив Астальдо до Фінарато, — зовсім інша істота, я не пам’ятаю його таким.
— О, нехай відчує себе щасливим і хоробрим, — відповів Фінарато стиха, — задля одного цього варто було покинути Тіріон. І не дивись на мене так, милий родичу, ніби мене вже поховали. Як там любить говорити Рудий Майтімо? Не дочекаються… Я — князь Нолдор, і опиратимусь всім смертям, навіть оцій, що мені ввижається… Хтозна, може я заслужу милість Судді, і Валіе Вайре розпустить свого гобелена, щоб зіткати новий.