Наприкінці веселощів, що затяглися до ранку, і так захопили гостей, що ті забули про втому, в залі зосталися тільки Нолдор — хазяї замку, та їхні приятелі. Тільки Ант за своїм звичаєм примостився в куточку з книгою, та панна Сілітіель сиділа у кріселку біля Артаресто, обмахуючись віялом.
— Який жаль, що брат пошкодив руку, — бідкався Артаресто, — Фінарато, ти обіцяв нам пісню! Нехай там, у Гімрінгу, пишаються Золотим Голосом, наш Срібний Голос співає краще за Макалауре… Однак, арфа…
— Та я ж пошкодив руку, а не голос, — з усмішкою відповів князь Нарготронду, — а арфа… Мені підіграє наш гість — князь Фінгон є чудовим музикою.
— Найкраще я граю тятивою лука, — спробував віджартуватися Фіндекано, але Фінарато мовив лагідно:
— Будь ласка, родичу…
Артаресто сам підніс Фіндекано арфу, і той поволі почав перебирати струни, очікуючи пісні. Він думав, що родич заспіває якусь зі своїх улюблених пісеньок про ніжне кохання, і пісня таки була про кохання, однак Астальдо до цього дня її не чув.
— За морем
Зоставив тебе я, і серце зоставив за морем
Лиш зорям
Довірив печаль свою, виплакав горе
На кризі страшного проливу мене зігрівала любов
О, мила…
Колись ми зустрінемось знов…
Струни арфи під пальцями Фіндекано вже давно дзвеніли в такт пісні, та раптом Фінарато раптово змінив ритм:
— Мила… Адже я не знаю, де загину -
В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,
На східних рубежах…
У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…
Чи може у полоні, що навіває жах..
Можливо наші Боги таки є милосердні
Відкриються чертоги — і ось він знов, вирай…
Та тільки ж ти, кохана, не зрозумієш смерті,
І чому душу тисне Благословенний Край
Напевне, зрозуміти дано сестрі по мрії,
Одній з тих дів чорнявих, що рушили в похід…
Що з нами помирали в обложених твердинях,
Що поглядом відважним дивилися на світ…
А ти, моя красуне, білявий ніжний квіте…
Благословляю долю, якої не було…
Бажаю тобі щастя у затишному світі
Бажаю не дізнатись про смерть і зло…
Мила… Адже я не знаю, де загину -
В лісах Белеріанду, під мурами Ангбанду,
На східних рубежах…
У травах Ард-Галену, в обложеній твердині…
Чи може у полоні, що навіває жах…
Наприкінці Нолдор співали всі, співали зі зневагою до власної загибелі, співали на квенья, але панна Сілітіель, котра спочатку зморщила носик, не мовила нічого, заворожена силою голосу Фінарато і тими образами, які вловила через оsanwe. З останнім дзвоном струн, Фіндекано відклав арфу, поглянув на правицю співця, де на вказівному пальці блиснула срібна обручка у вигляді лебедя, перстеник, якому, напевне, не судилося поступитись місцем золотому, шлюбному персню, і сказав стиха:
— О, занадто сумно… Опісля веселощів… Подивіться, Нолдор — сходить Анара… Аuta i lome[161] — і темрява біжить від променів Вогняного Серця. День настане! Чуєте, воїни? День настане і ми опинимося в оновленій Арді. Всі тут присутні, Фінарато Інголдо. Разом з милими серцю.
Фінарато підійшов до віконечка, відчинив його, і вранішній щебет пташок увірвався разом із першим промінням до притихлої зали.
— За що я люблю родича Астальдо, — мовив з усміхом князь Нарготронду, — так це за невиправну впевненість у найкращому виході зі скрутної ситуації. Я вірю тобі, Фіндекано, і знаєш чому? Тому, що ти одного разу довів усім, що можна зробити неможливе. Ти навіть не несеш еstel — ти сам є еstel…
— Не далі, як вчора, — засміявся Фіндекано, — ти сам підбадьорював мене. А отже — це ти невиправно впевнений у наших звитягах.
— Авжеж, — вліз у розмову Алмареа, — ви добре співали, Фінарато Інголдо, тільки пісня має бути трошки інакшою. Якщо все наше військо опиниться в Мандосі — то Суддя буде змушений відчинити брами навстіж і знайти спосіб переправити нас назад. Стільки буйних Нолдор його чертоги просто не витримають — ми їх підпалимо вогнем наших душ… «Нехай, — скаже Вишній Намо, — краще штурмують Ангбанд, абощо…»