— Я, звісно, — холоднокровно відповіла Нервен, — невже ти вважаєш, що я дам себе поранити Феанаріону? А ким є твоя панна — я зрозуміла… Це князівна з Фаласу, племінниця Корабела. Потрібно буде туди з’їздити..
— О, не треба! — поспішно сказав Фіндекано, — все вже догоріло, і осипалось попелом…
— Ти носиш на серці її персня, — мовила Артаніс тоном судді, - ти все ще кохаєш її… Я добра і лагідна, я просто поясню панночці, що не можна безкарно знущатися над воїном-Нолдо. Якщо у неї немає інших родичів — за неї відповість Корабел.
— Артаніс!
— Ти так схуд, мій бідний брат, — зітхнула Артаніс, — ти і досі наче світишся зсередини. Як могли твої нерозумні воїни не помітити твоїх мук… Я нічого не робитиму без твого дозволу, але варто тобі лише натякнути…
— Я вдячний, — мовив Фіндекано, підносячи до вуст руку войовниці, - але — не треба, сестро. Цим нічого не зміниш. Іди, спочинь з дороги — завтра прощання. Я їду…
— Додому?
— Ні, на полювання з твоїм братом. До Амбаруссар…
— Я з вами, — загорілась Артаніс, — я побігла, брате, ранком я буду готова. Келеборн рік би витратив на відпочинок і збори, ну, а я не є такою марнотратною.
Фіндекано теж пішов до себе, то усміхаючись, то зітхаючи. Він любив свою відважну родичку, і шкодував її нещасть, але раптом згадав, що з рідною сестрою він не спілкувався вже кілька літ, навіть маючи палантира. Невраст був поруч з Дор-Ломіном, але в його стольному місті Віньямарі Фіндекано ще жодного разу не бував, хоча Туракано одним з перших завершив будівництво граду і твердині. Нолофінвіони так і зосталися самотніми — Фіндекано просто не уявляв, щоб його стримана і жорстка Арельде отак примчала до нього в Ломіон і пила з ним вночі quenilas, то сміючись, то плачучи…
Зранку вони виїхали з Нарготронду — Фіндекано зі своїм супроводом, Фінарато, котрий взяв з собою лише трьох воїнів — Едрагіля та Гвіндора з Гельмиром, і вже цілком щаслива Артаніс, котра тримала на рукавичці одного з мисливських соколів.
Східний Белеріанд був пущею. Давньою і загадковою. Фінарато запевняв, що дерева тут живі і розмовляють. Навіть повітря лісу було пронизане тією дивною силою, яку називали чарами, тому, що не знали іншої назви. Довга подорож не стомила, а освіжила Фіндекано, і він з задоволенням слухав, як його воїни співають на привалах, співають пісень Валінору, а довкола щось бурмотить задумливий ліс.
Ледь помітна навіть для гострого ока Ельдар стежина вивела їх до серця лісу. Дерева тут були велетенськими, вони наче пронизували небо, по їхньому товстому гіллю можна було ходити, а в дуплаві стовбури — заїжджати конем. І з одного такого стовбура раптом назустріч вершникам виступили дві постаті Ельдар, вбраних в зелено-брунатне, немов Лаіквенді.
— Пітьо[165]! — вигукнув Фіндекано, не стримавшись, — Тельво[166]!
Це дійсно були Амбаруссар, але не ті юні Ельдар, яких пам’ятав Фіндекано. Перед ним стояли воїни, і їхні однакові сірозелені очі наче випромінювали відвагу і спокій. Руде волосся молодих княжичів було заплетене в дві коси від скронь — як у нього самого. Вони повітали приїжджих змахом рук — близнюки і досі робили всі порухи одночасно, неначе в танку. Фіндекано зістрибнув з коня і рвучко обійняв Молодших Рудих, а вони вклонилися йому з шанобою, котра не вигасла з роками.
— Як тут чудово, — захоплювалася Артаніс, — але раптовий напад…
Котрийсь з близнюків подав рукою якийсь невловний знак, і просто біля ніг войовниці увіткнулася в землю стріла. Артаніс навіть не здригнулась, однак належно поцінувала постріл.
— То наші воїни, — мовив один з Рудих з гордістю, — наші Лаіквенді. Вони стріляють як Напівбоги, і шлють свої вітання князю Нарготронду.
— Тоді ви, їхні cano, маєте стріляти як самі Валар, — мовив Фінарато з усміхом.
— О, ми намагаємося вдосконалюватися, — засміялись близнюки, — намагаємося… О, що ми бачимо… Віднині не тільки нас плутатимуть у цьому лісі. Вітаємо, Гвіндоре та Гельмире… Честь і слава всім Nelya Nosse, а особливо — панні Артаніс… А спокревеним Аttea Nosse теж велике шанування. Ходімо, ми покажемо вам, як треба жити в пущі.
Фінарато та його супутники вже бували тут, і не раз. А Фіндекано з цікавістю приглядався до лісового містечка на велетенських деревах, поєднаних поміж собою канатами та підвісними мостами. На тих мостах виднілися постаті в зеленому вбранні — і чоловічі, і жіночі. Лаіквенді придивлялися гостям і привітно махали руками.
— Коли орки прорвалися через Маглорову браму, — оповідав котрийсь з близнюків, здається, Тельво, бо волосся його мало трохи темніший відтінок, — то надумали погуляти у нашому лісі. Але Лаіквенді є вельми нестриманими особами — вони спершу стріляють, а тоді кричать: «Daro!». Однак ми таки спіймали живцем кількох тварей, обрубали їм передні лапи, щоб вони ніколи не змогли тримати зброю, і відпустили. Сподіваюся, що вони таки дібралися до Ангбанду і оповіли, за кого отримали своє…