Теплі руки сестри обвили його з несподіваною ласкою. Стримана холодна Арельде ткнулася вустами в братову скроню і вимовила палко:
— Ти — діямант в батьковому вінці, Астальдо… Припини картати себе — всі свої провини ти викупив життям без догани.
— О, менше з тим, — сказав Фіндекано, розчулено усміхнувшись, — отже — залишається Турондо… Щоправда, я не розумію, чому батько не отримав ніяких видив — адже він не має на собі ніякої провини…
— Окрім того, що очолив рушення, — мовила Арельде гірко.
— Можливо, Валар знають незламність батькового духу — князь Нолофінве не відступиться від війни і помсти. Тому — мій молодший брат, якому видиво лягло бальзамом на зранену душу.
- Іноді, - прошепотіла Арельде, — мені здається, що нас прокляли не за пролиту братню кров, а за непослух… І ще за те, що Феанаро нахвалявся знищити Морінготто, а батько підтримував його в цьому. Ми звели руку на Валу, мій відважний брате, на істоту вищу від нас настільки, наскільки ми є вищими від напіврозумних коней і собак. Щоб ти сказав, якби твій Моретінде почав нахвалятися, що заб’є копитами якогось Ельда, котрий зробив йому зле?
— В усякому разі, я не прокляв би вірного коня, а спробував би з’ясувати всі обставини, — хмикнув Фіндекано, — але щось у цьому є… Заспокойся, сестричко… Приїде батько, і можливо…
— Його приїзд не зупинить Турондо…
— Я заберу тебе з собою, оnone, — мовив Фіндекано рішуче, — заберу до Ломіону. Там тобі буде воля, і ліси, і полювання… Будемо їздити до Фінарато, або й до Гімрінгу… Тобі і досі подобається Туркафінве?
Арельде хихикнула.
— О, цей красень-мисливець… Хіба на його вказівному пальці ще нема перстеника?
— Як не дивно — але нема… А він, до речі, за тебе згадував.
— Я не маю права, — мовила дівчина вже серйозно, — покинути Ітарільде… Я замінила їй матір, вона і зве мене — аttea amme[170]. Якщо я полишу її зараз — то зраджу її, так, як Турондо зрадив всіх нас.
— Але Ітарільде вже майже діва…
— Майже, старший брате… В такому віці найбільше потрібна материна опіка.
Фіндекано згадав похмурого Тьєлпе, його викличний погляд, і визивну поведінку… Що сказав би Майтімо, якби йому запропонували покинути небожа, якому він намагався замінити непутящого батька.
— Коли я вже не буду потрібною Ітарільде, — сказала Арельде заспокійливо, — то утечу з того чудового міста братових мрій просто до Дор-Ломіну. Або — до Феанаріонів, на злість Турондо.
Вона погладила братову щоку і спитала стривожено:
— У тебе лице, наче з каменю… Що сказав тобі Турондо?
— Та так, — озвався Фіндекано, — нічого особливого… Трохи перейшов межі пристойности.
Для себе Астальдо твердо вирішив дочекатися батька. Якби не це — він виїхав би цього ж вечора… Як там говорив Майтімо — доки зміг би пробачити… Доки зміг би…
Князь Нолофінве прибув наступного ранку. Видно було, що його невеличкий загін гнав щодуху — потомлені воїни великокняжого супроводу позіслизали з коней в стані повної спустошености. Сам же крижаний князь не виказував ні втоми, ні тривоги. Він спокійнісінько поснідав разом з родиною — Фіндекано, задля батькового приїзду, вийшов до столу — поцілував Ітарільде і назвав її красунею, рівною майе, чим вправив у захват, а тоді запропонував продовжити розмову у більш затишному місці.
Оскільки Туракано сам не бажав якогось розголосу, то він повів родичів на терасу, що нависала над морем, відпустив пажів і відправив геть розчаровану Ітарільде, котра скучила за старшим родичем.
— Мій другий сину, — сказав Нолофінве, коли родичі зосталися самі, - проїжджаючи містом, я побачив спорожнілий Віньямар…
— Ми переселяємось, — мовив Туракано занадто різко, — до мого новозбудованого міста.
— Де воно знаходиться?
— Я волію тримати це в таємниці…
— Гаразд, — озвався Нолофінве опісля довгої мовчанки, — про твою схованку не знає батько, не знає брат, не відає сестра… Може ти оповіси про неї Великому Князю Нолдор?
Туракано опустив очі і не озивався ні словом.
— Я заборонив тобі покидати Невраст, — мовив Нолофінве знову, — ще до Дагор Аглареб. А виявляється, що весь цей час ти займався будівництвом нового міста. Потаенного граду… Гаразд. Що станеться з Віньямаром і західним порубіжжям?