— Дивний ти, старший брате, — мовив Туракано раптово злагіднілим голосом, — ти не називав мене іменем з нашого дитинства вже дуже давно. Часом мені здавалося, що ти взагалі не від цього світу… І оце твоє оtornasse… У кожного є приятелі, що так, то так — ось у мене їх з десяток і в Тіріоні, і у Валмарі… Глорфіндейл, Аранве, Ектеліон, Егалмот… Але ж чомусь я не потоваришував з жодним з сімох княжичів Першого Дому… І жодного разу не накликав на себе батькового гніву. Навіть Арельде вже вгамувалась, і перестала спілкуватися з тим шаленцем Туркафінве та його скаженим братцем, який, за чутками, кривдить свою жону.
— Побратимство розпадається лише через підлість або зраду одного з побратимів, — відповів Фіндекано з усміхом, — я не є підлим, і зрадником також не є. Тим більше не здатен на подібне Руссандол.
Юнак підморгнув молодшому брату, котрий марно намагався зберегти вигляд розсудливої і серйозної особи старшого віку, і подався через сад до своїх покоїв.
Власне кажучи, Фіндекано і сам не пам’ятав з чого почалася давня приязнь старших княжичів Двох Домів. Він був від Майтімо молодшим, за віком йому швидше надавався у приятелі Макалауре, а то і Туркафінве, третій з братів. Часом Фіндекано пригадував дорогу поміж виноградниками, тяжке зелене листя, і те, як він погойдувався в колисці надійних рук рудоволосого підлітка-Ельда. Малий Нолофінвіон пошкодив ногу в якійсь дитячій мандрівці, і Руссандол тягнув його на руках весь довгий шлях до садиби Нолофінве, а потім ще й покаянно вислуховував докори мами Анайре. Найсмішнішим було те, що малий Фіндекано, змучений болем і дорогою, заснув на руках у приятеля, затиснувши в кулаці довге руде пасмо його волосся, і ніяк не міг прокинутися, щоб визволити друга. Оце тоді, здається, хтось з дорослих і назвав їх otorni… Чи не сам вуй Феанаро, тоді ще спокійний і витриманий, який охоче давав малому Фіндекано погратися зі зробленою ним «музикою вітру». Ця річ, що видавала ніжний срібний дзвін при кожнім подмухові вітерцю, висіла над дверима садиби князя Міnya Nosse, довкола якої тоді не було стіни…
— Як все це сумно…, - пробурмотів княжич Другого Дому, заходячи до своєї робочої кімнати. В кімнаті було велике вікно, трохи не на всю стіну — тут Фіндекано малював.
Малюванням захоплювалося небагацько Нолдор. Народ Фінве породив пречудових скульпторів, майстрів по сріблу та золоту, по залізу та дереву, митців в обробці дорогоцінного каміння та в створенні прикрас, а от живописців серед них було небагато. Причину якось назвав Фінарато — чудовий скульптор і майстер по металу. «Папір і тканина, — сказав він, — недовговічні… Як тінь…»
Однак, Руссандол малював, і малював добре. Себе Фіндекано не вважав рівним йому, але все ж таки…
Юнак передивився малюнки побратима, вже вкотре подивувався їхньому аvanyarima[110], тоді заховав їх знову і, зітхнувши, поклав до тієї ж шухлядки дар приятелеві, який йому сьогодні не вдалося передати.
То було невеличке малювання в круглій рамці — кленова гілка, листя на якій було не зеленим, а багряно-золотим. Така собі митецька витребенька, однак… Вона навівала тихий смуток і спокій, і те і інше було необхідним для погідності духу.
Посеред кімнати стояв мольберт. Фіндекано підійшов до нього і відкинув запинало. Ця робота йому вдалася, бо була незримим опором темряві, що згущувалася над Тіріоном.
Вони стояли поруч — він та його побратим. З-за їх плечей лилося м’яке тихе світло… Вбрання Майтімо було його улюбленого кольору бронзи, себе ж Фіндекано вбрав в брунатну з зеленкуватим відтінком куртку. Подібної у нього не було ніколи, але на малюванні її колір відтіняв одіж Руссандола. Двійник молодого Ельда на малюванні мав вигляд особи, котра приготувалася до звитяги в останній битві. Або — до звитяжної загибелі.
Руки складені на руків’ї меча, отже до битви ще далеко. А палкий Феанаріон вже потягнув меча з піхов. Руде волосся має на вітрі, зливається чи-то з відблиском пожежі, чи-то з багряним світлом, якого не побачиш в Тіріоні. Ні, це не відблиск вогню… Це щось інше, чому немає назви.
Ці двоє, на малюванні, ясна річ були в Ендоре. Ген там, за морем… Усміх на вустах Майтімо неначе говорив — «ну, хто проти першого мечника Тіріону»… А намальований Фіндекано твердо дивився вперед, наче оцінюючи ворожу силу.
— Лише там, — мовив Фіндекано вголос, — лише там Ельдар мусять виймати зброю…
Він відійшов подалі, щоб оцінити майже готову роботу і трохи не зіштовхнувся з батьком.
Князь Нолофінве мовчки роздивлявся малювання вже не першу мить. На його обличчі не було жодного виразу окрім звичного вже для сина крижаного спокою. Він підійшов поближче, і Фіндекано відхилився, пропускаючи батька. Майнула думка — може князь полагіднішає, побачивши втілену мрію сина-воїна.