— О, Пробуджені не люблять згадувати про це, — продовжила вона стиха, — і ніколи не оповідають про жахи з пітьми. Зрештою — і там було щастя. Там буяло життя, авжеж, і діви проводжали коханих на вартування не знаючи, чи дочекаються вони їх назад. І тим більшим було щастя, коли всі поверталися живими. Еleni rilma — я пам’ятаю годину, коли urqui лізли на нашу загорожу з паколів, а я носила лучникам стріли з батькової кузні, оберемки стріл…
Юнак давно відставив чашечку з вихололим напоєм. Княгиня раптом посміхнулася йому:
— О, спогади… Це було давно, Астальдо. Але з тих часів я запам’ятала одне — витвори Чорного Вали та його поплічників могли вигравати оті сутички лише числом та раптовістю. З того часу, коли життя навчило нас воювати і до того, як ми почули ріг Великого Ороме, тварі Мелькорa не могли здолати загонів озброєних Квенді. Urqui та ngauri ненавидять не тільки нас, але й одне одного. Наші воїни були свідками, як вони люто чубились поміж собою, а вже про те, щоб битися пліч опліч, або рятувати своїх поранених не було і мови. Тому нині Синдар і справляються з ними, тим більше, що тварей таки поменшало опісля Війни Стихій.
Нерданель глянула в бік тренувального майданчика, де з землі стирчав забутий кимось спис і знизила голос, хоча поруч нікого й не було.
— Мені здається, — вимовила вона, — що Мелькор давно хотів мати інше військо. Військо, яке воює пліч опліч, яке виносить з битви поранених і ховає мертвих. Військо, здатне діяти злагоджено… як одна особа. Військо, вірне… вождю. А вождя можна націлити, мов ловчого птаха… Спершу на брата, котрий є несправжнім Нолдо, потім — на Синдар, які є несправжніми Ельдар…
— Ви думаєте — для цього? — сказав Фіндекано розгублено, — думаєте, що Мелькор через мимовільне посередництво князя Феанаро муштрує військо для себе?
— Авжеж, а для чого ще? Він могутній Вала, все так, говорили навіть, що один з наймогутніших. Але могутність Айнур там, між зірками. Тут світ, зодягнений в плоть, і вони змушені коритись законам плоті. В Амані, синку, все трохи не так, як в Середзем’ї… Тут не опадає листя, тут довго живуть тварини, які в Ендоре згоряють за короткий час, навіть якщо не потрапили хижаку на зуби… Валар створили цей Благословенний край, щоб зостатись безтілесними, але вони напевне не в стані зробити подібне з усією Ардою, бо це буде проти законів плоті. А якщо Стихія в усій силі і славі ступить на тверду землю — земля спалахне у полум’ї, а моря вийдуть з берегів. Ми відчували, як тремтіла і ламалась твердь, коли по ній пройшли Валар штурмувати Утумно[114], а ревіння моря було таким жахливим, що його чули аж за горами. І це говорить про одне, любе моє дитя — Стихії, наші опікуни, не можуть виявити всю свою силу, поки вони є в Арді. А значить — цього не може і Мелькор, якщо він є одержимим мрією про hrоа… Там, за морем, він буде могутнім, але не всемогутнім. А отже — потребуватиме війська. Маяр з ним не так і багато, принаймні я знаю про це зі слів Великого Ауле, а urqui — всього лишень мавпи з краплиною злого розуму. Мелькор не хоче руйнувати Арду — де б він тоді володарював, якщо говорять, що Всевишній заборонив йому жити там, між зірками. Тому він воюватиме чужими руками, принаймні, доки не воплотиться остаточно.
— Це страшно, пані Нерданель, — мовив юнак, усвідомивши собі весь жах того, що коїлося в Ельдамарі, - ми — союзники urqui та ngauri… Тобто не ми — Міnya Nosse, але все одно…
— Останнім часом, — сказала Нерданель, — дещо змінилося… Я вже не боюся називати лихо його ім’ям, і весь цей час пробувала пробитись до душі Феанаро. Він же не є злом, синку, він дуже схожий на свого батька, тому рудоволоса Нерданель так довго очікувала своєї долі. Він був Митцем, і він стане ним знову. А до Мелькорa мій муж помітно охолов, бо підозрює його в нездоровій цікавості до отих своїх Каменів. Власне, він усіх підозрює у намірах загарбати Камені і довіряє лише синам та батькові Фінве. А Мелькорa він підозрює трохи не найбільше, бо той дійсно дивиться на Сильмарили як ngaurо на здобич. Можливо, північні вітри трохи вистудять мого Вогняного Духа, і він згадає, що має жону і дім.
Княгиня плавно підвелася зі свого стільчика.
— Ходімо, дитя моє… Я завжди любила тебе, як восьмого сина, побратиме мого Майтімо… Я віддам тобі його записку, він прохав мене про це, перш, ніж кінь виніс мого Руссандола за браму рідного дому.
В покоях Майтімо Фіндекано не був вже дуже давно. І тому з цікавістю розглядався по його робітні, доки пані Нерданель шукала щось в шухлядках столика. Одна стіна увішана зброєю — онук Магтана вдосконалився як зброяр. На столику стоїть недокінчена невеличка статуетка з мармуру — двоє закоханих зімкнули руки чи-то в танку, чи-то в любовному горінні. Обличчя… Та це ж…