— Нехай відпочине… Я так розумію — ти йому пробачив?
— Я ще не втямив, що трапилось, — щиро відповів Фіндекано, — я ж зовсім не за тим сюди їхав, щоб побачити дорогу до Мандосу і спричиняти вам клопіт. Ви тут давно живете? Що тут коїться, у Форменосі?
— Менш за все мене цікавить Вогняний Дух та його фортеця, — хмикнула жінка, — хоча тут стало мешкати забагато певних осіб, частина яких не відзначається особливим розумом. А живу я тут давно — з того часу, як повернулася звідти, куди ти трохи не потрапив.
— Ви… були в Мандосі? — очманіло спитав Нолофінвіон.
— Я загинула в Ендоре багато кіл світла тому, — спокійно відповіла цілителька, — urqui лізли на наші укріплення немов черва, і наші воїни, перед тим, як полягти, подарували гідну смерть своїм подругам і своїм дітям. Ніхто з нас не хотів потрапити в Утумно, а чи в Ангамандо, хоча до воріт приходив умовляти нас здатись Мая, Мая у вигляді красеня-Квендо з солодким голосом. Однак, ніхто з нас не захотів вижити і опинитись в цитаделі Мелькора… на ланцюгу, або піти на харч тварям. Власне, ми могли б вистояти, але цей Мая… Наші дерев’яні вежі спалахнули одночасно, мов скіпки, а потім впала брама, і urqui …
Фіндекано подивився на Лаурендіе з такою повагою, що вона засміялася:
— Ви, юнаки, вважаєте, що ми, Перші, якісь особливі істоти… Зовсім ні… Але часом трапляється так, що треба затиснути волю в долоні і стати відважним. Я мовила тоді своєму meldanya[115] — покажи мені дорогу до зірок. До того, як Квенді побачили Ороме, ми вірили, що душі наші танцюють між зорями… І милий поцілував мене, і одночасно вдарив ножем у серце. Я ще встигла побачити, як він обернувся до ворога лицем і крикнув — Еleni rilma!
— Ви тут живете… сама? — обережно спитав Фіндекано.
— О, щовечора я застеляю ложе — не це, де лежиш ти, юний Нолдо, ложе в спочивальні… Я застеляю його чистим полотном і чекаю… І я дочекаюся свого wео, свого мужа… Його дух відпочине в Мандосі, і Суддя запише його в списки живих.
— Якими нерозумними ми є у ваших очах, — мовив Нолофінвіон, зітхнувши, — повернувшись з чертогів Судді, ви маєте няньчити двох хлопчаків, які надумали помахати мечами без жодного приводу.
— О, я і мій meldo не мали дітей — не встигли, — відповіла жінка з сумовитим усміхом, — мені дуже хотілося мати синів…
За столом ворухнувся Майтімо. Підвів розкошлану голову, сів.
— Я заварю вам quenilas, — сказала Лаурендіе, — і піду, подбаю про твого чудового коня, Фіндекано Нолофінвіон.
Майтімо влаштувався на краєчку ложа і присунув ближче невеличкий столик. Коли цілителька поставила на той столик напій, і делікатно вийшла, Фіндекано взяв філіжанку до рук і мовив:
— Оповідай…
— Це заразливе, — сказав Руссандол, — ти навіть уявити собі не можеш… Почалося все ще в Тіріоні. Оці вояцькі ігрища… Ні, спершу мені навіть сподобалося, хоча я і не розумів, для чого це батькові — тут. Однак, опісля… Татко ставав все більш непримиренним. Говорив, що ми раби Валар, і вони не дають нам вільно творити. Татко… Він є таким промовцем, що йому віриш мимоволі…
На обличчі Фіндекано мабуть з’явився недовірливий вираз, бо Майтімо усміхнувся:
— Ти просто не чув його промов. Ти вважаєш, що він завжди говорить так, ніби дарує золотого персня… Якби ти чув, як він промовляє перед озброєними Нолдор, ти сам ухопив би меча і став до лави.
Фіндекано дійсно не уявляв суворого Феанаро палким промовцем. А втім…
— Він — Великий Митець, — тихо мовив Нолофінвіон, щось згадавши, — в усьому. Так ти говорив в дитинстві…
— Дійсно так, — зітхнув Майтімо, — ну, а я — його старший син, його права рука… Я муштрував вояків, я кував зброю, я стежив за тим, щоб всі були вбрані однаково, принаймні на заняттях. Чорна сорочка, багряний плащ… Красиве сполучення кольорів… А потім одного разу я отямився посеред своєї робітні, де припадали пилом незакінчені прикраси й статуетки, де біля мольберту лежала палітра з засохлими фарбами і вперше задумався над тим, що таке — творити вільно. Я взяв до рук запилюжену віолу, і згадав, що Макалауре нині складає марші для флейти й барабану…
— Макалауре? — вигукнув Нолофінвіон і засміявся, — марші? Ти жартуєш, брате…
— О, ні… Марші виходять гарні. Тільки його арфа давно вже не дзвеніла золотими струнами…
Майтімо взяв до рук філіжанку з напоєм, відпив трохи. Він не усміхався.