— Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила світло для твоїх Каменів?
— Не поспішай, — прогуркотів низький голос Ауле, — послухай-но мене, Воїне, бо і я є Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро поміркувати в спокої.
Феанаро різко випростався. Лице його викривилось, наче в смертній судомі.
— Це своє діяння, Сильмарили, — сказав він люто, — я, нікчемний Ельда, теж зміг звершити тільки раз. В них — частина моєї душі, моє серце! Я можу розімкнути коштовності, але не зможу повторити свій труд! Якщо ви змусите мене це зробити, то я, перший з Ельдар Аману, помру наглою смертю.
— Аva minya[116], - сказав зі свого місця Намо, наче ударив в дзвін.
— О, ні, - прошепотів Фінарато до Фіндекано, — невже щось у Форменосі?
Фіндекано теж одразу подумав про північну фортецю Першого Дому. Адже майже всі Ельдар були присутні на святі, і хвала Богам, всі були цілі і здорові, хоч і вражені несподіваним лихом. Лишався Форменос… і Альквалонде, авжеж, однак Фіндекано одразу згадав слова Майтімо про те, що Мелькор кружить довкола Сильмарилів як вовкулака довкола здобичі. Якщо Чорний Вала запопав десь союзника, який здатний був знищити дерева, народжені Яванною, то вони, напевне, майнули не до Лебединої Гавані. Юнак навіть думати боявся, що могло зоставити такий слід на схилі Короллайре…
— Я не вчиню цього по власній волі, - вигукнув Феанаро, певне, в запалі, не зрозумівши натяку Судді — А якщо Валар змусять мене, тоді я знатиму напевне, що Вала Мелькор одного з ними роду!
— Ти висловив свою волю, — прошелестів повів вітру, — і ми її зрозуміли…
На кургані м’яко світилися вже дві постаті, і до жалобної пісні Яванни додалося тихе голосіння Ніенни.
Цокіт копит пролунав несподівано гучно. Просто до Кола Судьби з північного боку неслося троє вершників. Вони зупинили коней перед тронами Валар: двоє чорнявих Нолдор, один — світловолосий, майже як Телеро, його розкуйовджені коси відблискували в темряві срібним вогнем.
— Вишні Валар! — вигукнув світловолосий, зістрибнувши на землю, — ми, сини Феанаро, бачимо тут велике лихо, але звістка, яку ми принесли, є теж страшною! На Форменос вчинено напад, над фортецею згустилася Тьма, що не має назви, і тінь велетенського павука нависла над нашим домом. Наші воїни впали непритомними на своїх становиськах, не встигнувши навіть натягнути тятиви. І маючи за спиною цей жах, Вала Мелькор увійшов до Форменосу, спустився до скарбниці, і побачив єдиного, хто не зомлів — Великого Князя Фінве. Великий Князь на той час милувався Сильмарилами і саме перебував у підземеллі. Зразком відваги бувши, наш вельможний родич заступив дорогу Чорному Валі, і намірився на нього списом… І Чорний убив князя Фінве, і забрав Сильмарили, і все, що було в скарбниці. А окрім Великого Князя загинули дружинники Першого Дому, котрі були того часу на стінах, бо Тьма у вигляді павука випила з них життя і зсушила hrоа. Врятувалися лише ті, хто був під захистом стін і льохів. Ми, троє, вижили дивом, і те саме можемо сказати про інших Нолдор Міnya Nosse!
— Він привів сюди Унголіанту, — не вимовив, простогнав Ороме, — він привів сюди Тварь з Порожнечі… Життям і світлом харчується вона, і ніколи не насичується, і завжди голодна… Я намагався дістати її списом, але вона трохи не знищила мене…
Феанаро виступив вперед. Троє його синів кинулися до нього, але він відтрутив їх і здійняв руку до зірок.
— Перед обличчям Манве Сулімо, — вимовив князь Мinya Nosse, — я нарікаю брата його Мелькора «Морінготто» — Чорним Ворогом Світу… Будь же він проклятий віднині і довіку, і хай проклята буде та година, коли я підкорився наказу Валар та прибув на це свято… О, якби я був там, то батько не загинув…
— Може сталося б так, — сказав смертельно блідий Нолофінве, — що ми нині оплакували б вас обох… Феанаро, та як же це… Я не вірю…
Феанаро не озирнувся на братів (Арафінве стояв тут таки, стиснувши руку князя Аttea Nosse). Він кинувся до коней, на яких приїхали його сини, скочив на одного з них і гукнув до юнаків:
— За мною!
Тієлкормо, котрий зостався пішим, стрибнув за спину брата Карністіро, який вже сидів верхи, і троє Феанаріонів помчали вслід за батьком, зоставивши вбитих горем родичів оплакувати втрату.
Поволі Нолдор потягнулися у напрямку пагорба Туни, стиха обговорюючи те, що трапилося. Князь Нолофінве з братом вирішили їхати до Форменосу, на похорон, взявши з собою весь рід та княгиню Індіс. Нолофінве не кляв ні долю, ні Валар, ні себе — крижаний правитель Attea Nosse замкнувся в своєму горі, як в панцирі. Арафінве ж переконував і брата, і себе в тому, що загибель для Ельдар є лише довгою розлукою, і що зустріч є неминучою — спершу в Мандосі, тоді — на землі.