— Haran nin[121]! — вигукнув хтось, і гомін покотився рушенням, — слава нашому вождю!
Нолофінве обдивився прибадьорених Ельдар, котрі повірили, що їхній крижаний князь проведе їх по снігам та кризі цілими та неушкодженими, всміхнувся сумовито і мовив:
— А останній мій наказ буде — не звати мене вождем.
***
— Підіймайтеся, Нолдор! Підіймайтеся!
Фіндекано ходив поміж своїми воїнами, розштурхуючи поснулих. Короткий відпочинок закінчився. Відпочивати довго не можна було — тут сон швидко міг перейти в погибель.
— Шикування, Ельдар! Вставайте, лучники, рушаємо!
— О, ще хоч мить спокою, — простогнав хтось з-під снігу. Хтось знайомий. Ну, певне… Давній приятель Алмареа, родич, напарник по дитячій втечі за море, чудовий майстер по каменю та будівничий, найкращий лучник Другого Дому опісля самого Фіндекано, а нині — просто змучений Ельда…
— Вставай, Алмареа… Вставай, бо виспишся в Мандосі! Як думаєш, де Суддя відведе тобі місце для відпочинку?
— О, ти нагадав мені про це, і я відповідаю — не дочекається…
Алмареа, відомий насмішник, ледве зводиться з-під кучугури. Вони сплять не в шатрах, шатра — то для жінок та дітей, воїни загортаються в плащі, зіткані руками милих та матерів. Вони поки що тримають тепло, ці плащі, але студений вітер свище проливом, недобрий вітер, сповнений давнього зла.
— Вставай, Мірімоне! — прийнявся вже Алмареа будити свого брата, — вставай, ледацюго! Що тобі сниться — мамині тістечка?
— О, всього лишень філіжанка гарячого quenilas, — промовила сусідня кучугура, — але ти вже розбудив мене, нерозумний Нолдо, і я не встиг її допити.
Фіндекано подався далі, підіймаючи, сварячи, умовляючи… Хвала Богам, його воїни трималися… Ще трималися. На жартах, на насмішках, на гордості… А ось Аракано, котрий вів юних, щоразу не міг добудитися двох, а чи трьох. В застиглих очах покинутих hrоа поволі леденіла крига. Тіла завалювали снігом, і молодший Нолофінвіон, зриваючи голос, кричав команду на шикування…
Не витримували коні, напіврозумні тварини лягали на сніг, і відмовлялися підійматися. Моретінде ще йшов, як і Рогаллор, білий кінь Нолофінве, але коней похід втрачав багато, а отже вантаж лягав на плечі піших.
Не було можливості розікласти вогнище, випити гарячого напою. Вино видавали по ковтку з баклаг, які відігрівали на грудях і пускали в кругову Ковток, лише ковток — всі знали, той, хто вип’є більше, ризикує заснути на ходу, а того, хто упав чи відстав часто не можна було помітити одразу через майже постійну віхолу.
— Шикуйсь, Нолдор… Всі?
Кожен мав місце в шику, кожен мусив подивитись на сусіда… Чи не зостався хтось під білим заметом?
— Всі, cano!
— За мною… Рушай!
Нині легше, нині шлях торують юнаки з Третього Дому. Десь там і Фінарато промацує жердиною сніг, пробує на міцність лід. Кільканадцять Ельдар вже загинуло, випробовуючи дорогу. Тому перші весь час змінюються. І батько там. Батько завжди там… І тут… І скрізь… Його спокійний голос чути по всьому рушенню. Він підіймає змучених, помагає нести дітей, умовляє встати валінорських коней. Татко встигає всюди, і усміх розсвічує обличчя тих, хто бачить його.
— Кляті Феанаріони, — бурчить позаду Алмареа, — незле погрілися біля кораблів. Щоб їм все життя снилася крига та хуртовина.
— От сюди б Вогняного Духа, — хмикає хтось із лучників, — одразу б охолов на льоду.
— Коли ми їх наздоженемо, то притягнемо сюди і змусимо повернутись назад цим же шляхом.
— Особливо гарний вигляд мав би рудий синочок Феанаро.
— Котрий з рудих, їх же троє?
— Старший, ясна річ. Це так красиво — багряне на білому.
— Багряне — це його кров?
— Його волосся, нерозумний Ельда! Уяви собі, як він стирчить з замету — високий же…
Сміх ззаду, хрипкий сміх, мов каркання ворона. Чийсь докірливий голос:
— Нолдор, стуліть роти, бо вас почує cano. Не можна топтати йому душу.
— Не можна сварити Феанаріонів? А що ж іще нас зігріє, скажи будь ласка?
— Свари кого завгодно, хоч і себе самого, що рушив під таку хурдигу з дому, але не чіпай Руссандола.
— Ти що, теж його оtorno?
— Моя совість ще не примерзла до льоду, ось і все. Що не до вподоби — з’ясуємо на тому березі.
— Но-олдор! — гукає Фіндекано не обертаючись, — дурні розмови геть! Заспівуй!
Десь посеред загону засвистіла флейта. Пальці у музиканта замерзли, але він старається, дуже старається. Алмареа, котрий відчуває свою провину, заспівує пісеньку, простеньку пісеньку свята врожаю про смачні плоди Яванни.