— Амаріе, — тим часом мовить Еленве, — зробила велику помилку. Подивіться на Фінарато, на ньому ж лиця немає. Хіба це важкий шлях? Ну, трохи холодно… Але ж у неї навіть немає дитини від Фінарато, немає пам’яті… Як вона могла повернути назад?
Нолдор йдуть на гордості, Еленве рухає кохання. Її блакитні очі звернені лише на Туракано, її руки обіймають доньку, що дрімає під теплим плащем, заплющивши оченята…
— Старший cano, знаєш, що мовила нині моя донечка? Що їй снилося багато білих квітів і між ними — метелики-нічниці. І вона танцювала на галявині, а їй співали зірки. І хтось грав на похідній арфі, напевне це був ти, старший cano, а можливо Фінарато… Ти ще не зоставив арфу в заметі?
— Ні, я несу її, сестро, разом з мечем та луком…
— О, не зоставляй її, не зоставляй в снігу свого серця… Он Туракано покинув флейту… Покинув разом з торбинкою прикрас…
— Я зроблю нову, кохана моя, — намагається вирівняти дихання Туракано, — там, на березі, у лісі, я виріжу її з дерева, співочого дерева. Я попрохаю у нього гілку, і дерево схилиться до мене вітами. І моя флейта заграє для тебе, і для нашої доньки… Я знайду для тебе сяючі камені, я випрохаю у наугрім їхні самоцвіти… Я збудую тобі місто в потаємній долині, біле місто з високою вежею, схожою на Mindon Eldaliewa. Там ти житимеш в тиші і спокої, краще, ніж у Тіріоні.
— О, а як же війна, коханий, адже ми йдемо на битву?
— Я піду на битву, поведу воїнів, а ти чекатимеш на мене на білій вежі…
— О, як це гарно — місто в потаємній долині, заховане від лихого ока. Я вже бачу його, коханий… Я бачу…
Тріск… Страшний тріск під ногами…
— Загону — стояти! — кричить Туракано, — всі — назад!
Тріск… По білому полю під ногами наче повзе чорна змія…
— Назад, Нолдор! Назад!
Зрадлива крижина повертається під ногами, стає дибки. Фіндекано ковзає вниз, і ледве встигає ухопитись руками за гострий край здибленого льоду.
Тіла Ельдар легкі, дуже легкі, але важкий вантаж на молодому cano… Меч, лук, стріли, щит, кольчуга в наплічнику, арфа… Все це тягне донизу… Зараз крижина накриє його…
Чиїсь руки хапають його за плечі, висмикують з пастки… Синьагіл…
— Cano! Тримайтесь, cano!
Де і взялися сили у лучника. Він, та ще один нолдо, закутаний у плащ по самі очі, витягли свого cano з провалля… Крижина ухнула вниз…
Якої ж товщини тут лід, якщо під ним безодня…
— Еленве-е!
Еленве поволі зіслизала в прірву, чіпляючись скривавленими пальцями за сніг.
— Дитину, Турондо!
Туракано підхопив Ітарільде, яку відважна Ваніе штовхнула до нього по снігу. Але поштовх цей коштував жінці життя. Лиш майнуло над краєм провалля біляве волосся, що вибилося з під каптура.
— Namarie, meldo![122]
Туракано сидів на снігу. Каптур плаща впав з його голови, і чорне, всипане снігом волосся, здавалося сивим. На його руках тихо скімлила раптово розбуджена Ітарільде.
— Еленве, — водно повторював він, — meldanya…
Чутка рознеслася помежи рушенням швидко. Прийшов Нолофінве. Доки колона обережно обходила тріщину, що забрала життя Еленве і ще трьох Ельдар з загону Туракано, князь намагався очутити сина. Врешті Туракано встав. Лице його було страшним.
— Уб’ю, — вимовив, — першого ж Феанаріона, який трапиться мені на дорозі. А найліпше, якщо мені трапиться сам… вождь. Якби не він — ми давно б крокували лісом в Лосгарі. І Еленве… Еленве була б жива…
— Вбивством її не повернеш, — мовив Нолофінве, — сину, ти мусиш триматися. Ти відповідаєш за свій загін. Віддай дитину цілителькам.
— Ні! — аж сахнувся Туракано, — я не розлучуся з нею! Якщо судилося і нам навідати Суддю, то нехай ми полинемо до Мандосу разом.
Фіндекано дібрався до передніх лав свого загону якраз перед наступним перепочинком. Очі його злипалися від замерзлих сліз. Еленве… Тендітна ніжна істота, зіткана з любові і світла. Еленве… Сестра… Він так звик до білявої Ваніе, що звав її сестрою, нарівні з Арельде… І ось тепер вона стоїть перед Суддею, світла душа, сповнена кохання, і розважливо говорить: «Милосердний Намо, але ж як я могла вчинити інакше? Мій коханий вирушив в похід, і я не могла зостатися у Валінорі… О, яка ж довга розлука, як довго чекати… Але я дочекаюся, Вишній Суддя…»
— Спочивати, Нолдор… Спочивати… Не домагатись глибокого сну… Дивімося на зорі… Їх не видно в цю завірюху, але вони є таки на небі, Ельдар! Справді є!