Тіла біля одного з вогнищ… Випатрані тіла Квенді… Срібноволосих Квенді, схожих на Телері…
— Вони… Вони жерли їх, cano… Ви це бачите? Вони…
— Алмареа, — вимовив Фіндекано, сам змагаючись з нудотою, — відійди за кущ, і прийди, коли з тобою буде все гаразд.
— Д-добре…
Алмареа до куща не дійшов, його знудило неподалік. Фіндекано втягнув в себе повітря, намагаючись не звертати уваги на сморід. Видихнув поволі… Ще раз… Він — cano, йому не личить показувати слабкість… Тварі… Це таки тварі… Звірі з зачатками розуму… Це тільки звірі…
Від одного з наметів почувся слабкий стогін. Наче хлипала скривджена дитина. Фіндекано підійшов туди, тримаючи зброю напоготові, і побачив підлітка — Квендо в шкіряних путах. Хлопчина був весь в синцях і подряпинах, але живий.
— Це вони так зберігають м’ясо, — сказала Лаурендіе з-за спини воєводи.
— Я не розумію…
— Зрозумієш, cano… Ти, я, ми усі, з нашими надіями, з нашими вміннями, з піснями, віршами, мистецькими творами, є харчем для цих тварей. Їх такими виведено в Утумно — їм згодовували полонених Квенді, і відбирали тих, кому це найбільше було до смаку.
Фіндекано опустився на коліна. Обережно перетяв мечем ремені. Хлопчик скулився і тремтів, наче в пропасниці. Потім розплющив очі, і здивовано витріщився на схиленого над ним Нолдо.
— Ви…, - прошепотів, — ви… А ви хто?
— Все закінчилося, — лагідно мовив Фіндекано на синдарині, - все закінчилося, hinno[124]… Ми свої, розумієш? Ми — Еldrim[125], як і ти.
Він легко підняв хлопчину на руки, і той обережно провів рукою по щоці визволителя, ніби перевіряючи, чи це не примара. Погладив товсту косу, з вплетеними в неї золотистими шнурками, доторкнувся до гострого вушка.
— Еldrim, — прошепотів, — чужі Еldrim… А моя родина… Всі мертві… dangen…
Фіндекано повернувся так, щоб малий Квендо не міг побачити страшних останків. А втім, він же все одно знав…
— Не кидайте мене самого, — прошепотів хлопець, — будь ласка…
— Ніколи й нізащо, — пообіцяв Фіндекано, — я — княжич Другого Дому Нолдор присягаю тобі в цьому.
— Я так і подумав, що ви — аranen[126], - мовив хлопчина, — я служитиму вам, cano… Носитиму за вами зброю…
— Одужай спершу, — всміхнувся йому юнак, і звелів Алмареа, який підійшов до воєводи, соромлячись власної слабкості, сурмити збір.
Коли Ельдар повернулися до місця першої сутички, там теж все вже було скінчено. Жони зносили поранених до обозу, а воїни-Ельдар готували хмиз для поховання своїх загиблих. Вбитих urqui поки що зоставили лежати там, де їх настигла стріла, або меч.
Назустріч Фіндекано йшла Артаніс. Нервен мала такий нещасний зболений вигляд, що в грудях у Фіндекано замлоїло від лихого передчуття.
— Фіндекано, — вимовила дівчина, — братику…
— Хто? — спитав він раптово охриплим голосом, — хто вже не з нами, Артаніс? Фінарато?
— Ні, мої всі живі…
— Тоді Турондо?
Юнак подумав, що брат міг сам шукати погибелі в січі, аби віднайти свою Еленве в чертогах Судді.
— Не Турондо… Аракано…
— О, ні…, - прошепотів Фіндекано, — найменшенький… Мій ласкавий братик…
— Шлях його на Захід хай буде прямим, — сказала Нервен, — він був сміливцем, Фіндекано. Твій брат бився біля стягу і переміг в поєдинку здоровенного urko, який і командував цим збіговиськом. Та доля була до нього немилосердною — Аракано загинув від чорної стріли, пущеної кимось з недобитків вже опісля бою.
— Як там батько? — понуро спитав Фіндекано.
— О, Нолофінве викуто зі сталі, - прошепотіла Артаніс, — наш князь не зронив навіть сльози, і терпить свій біль, наче тортури — мовчки. А тобі потрібно стерегтися, Фіндекано Астальдо.
— Чому — мені? — спитав юнак неуважно. Легеньке тіло врятованого Квендо на його руках наче поважчало, і Фіндекано похитнувся.
— О, який гарний Синда, — нахилилася до них Артаніс, — треба віднести його до обозу, братику… Де ти його знайшов?
— У їхньому таборі. Інші — мертві. І навряд чи це Синдар з Доріату, швидше — просто блукаючі Аварі.
Артаніс м’яко, але рішуче забрала у Фіндекано хлопчика, який ще здивованіше витріщився на високу войовничу красуню з сяючим волоссям.
— Чому мені потрібно стерегтися? — перепитав юнак.
— Дехто з Пробуджених з загону Турондо трохи розуміють говірку urqui. Власне це й говіркою назвати важко — якісь згуки, та понівечені слова Квенді. Однак, ватажок urqui кричав до своїх, і його почули, що треба брати живцем «Воєводу з косами». Аракано бився біля стягу, то ж його визнали за cano, а волосся він заплітав як ти — у дві коси.