— Але чому стерегтися — мені?
— Бо urko, або по-тутешньому — орк, кричав це не на ламаному синдарині — на квенья. «Воєвода з косами»… Фіндекано…
Молодий воїн очманіло покрутив головою.
— Я ще не прославився аж настільки, щоб тварі Середзем’я знали мене на ім’я.
— Стережись, — повторила Артаніс, і пішла своєю нечутною ходою туди, де отаборилися цілительки, несучи на руках підлітка-Квендо так само легко, як це зробив би чоловік-Ельда.
— Мій аranen! — жалібно крикнув хлопчик, — я хочу з вами!
— От підлікуємо рани, одужаєш, — завуркотіла Артаніс заспокійливо, — тоді і повернешся до свого воєводи, авжеж… Хіба ти мене боїшся?
— Ні, - встиг розчути Фіндекано відповідь, — ви прекрасні, аrphen brennil[127].
Іншим разом юнак усміхнувся б вслід сестрі у перших, в яку дійсно можна було закохатися з першого погляду, але нині… Аракано, колись маленький братик, потім палкий войовничий підліток, потім воїн… Аракано, найменшенький, я часто забував про вас з Турондо задля оtornassе, яке скінчилося зрадою… Краще б я б більше уваги приділяв вам, бо нині ми з Турондо не дуже близькі, а ти… А ти стоїш перед Суддею, любий мій хлопчику, і оповідаєш йому про те, що бажав подвигів і слави, і тому вирушив з Тіріону, з цією мрією здолав Гелькараске, а знайшов лише погибель у першій же сутичці… Бився біля стягу… О, так, рушення розгорнуло стяги одразу ж опісля виходу з Гелькараске. Убив ватажка цих тварюк, як їх там на синдарині — орків… І відійшов на Захід опісля звершеного, ніби Суддя проявив милосердя, і ощадив тобі подальших мук і страждань.
Високе вогнище склали для меншого сина Нолофінве безутішні юні воїни з його загону. Сльозами-перлами плакала Арельде, і мовчки стояв біля неї Туракано. Фіндекано обійняв брата і мовив стиха:
— Мій єдиний нині брате, ми перетриваємо і це горе.
— Батько, — сказав Турондо, — навіть сльози не зронив… О, крижане серце…
— Батько, — озвалася Арельде, — страждає чи й не більше від нас усіх. Та ніхто й ніколи не побачить сліз Нолофінве.
Князь Нолофінве сам подав знак лучникам, і вогняні стріли посипалися туди, де на наготованих дровах спочивало тіло Аракано, загорнене в сірий плащ лучника. Та язики вогню раптом поблідли в дивному сріблястому сяйві, і ліс здригнувся від сотень переливчастих голосів, які тремтіли від здивування.
Бо невидане досі світило підіймалося над обрієм. Воно розсявало на всі боки сріблясте сяйво, до болю схоже на сяйво загиблого Тельперіону. Воно пливло небом, затьмарюючи зорі, і Ельдар звели до нього очі, на хвилину забувши про біль від втрат.
— О, що це, — дзвеніли голоси, — що це, Нолдор?
— О, диво з див, що не має наймення…
— Воно прекрасне…
— Ця срібляста ніжність… О, загиблий Тельперіон!
— Як назвати це? Як підібрати слово?
— Це витвір Валар — Боги не забули про нас…
Навіть Нолофінве, котрий не зводив очей з вогняного поховання, врешті підвів голову і замилувався новим світилом. І жалісно схлипнула Арельде поруч з Фіндекано:
— Братик не побачить цього… Дуже довго не побачить…
Рушення двинулося вперед, прагнучи відійти від місця бою, щоб поставити табір для перепочинку. Довгі та густі тіні слалися попереду воїнів, і дзвінко перегукувалися срібні сурми, віддаючи останню шану тим, чиї тіла розсипалися в попіл на безіменній галявині. Фіндекано наздогнав свій загін, котрий йшов попереду, і мовчки став на його чолі. Решта теж мовчала — навіть Алмареа припнув свого язика. Синьагіл та Елеммакіл трималися поруч з воєводою, не знаючи, як його втішити. Врешті, Фіндекано мовив стиха:
— Мій брат вирушив на Захід, Нолдор. Та ми ще не втратили hrоа, тому не йдіть, як приречені. Ви не скривдите мене своїми розмовами — я відчуваю ваш жаль, і я вам за нього вдячний.
— Ми не забудемо Аракано, воєводо, — відповів Алмареа, — ми співатимемо про нього пісень, і Ендоре повторюватиме його ім’я.
На першому ж привалі хтось видобув флейту, знайшлася і віола, її проніс через Гелькараске Мірімон, той самий, який викинув кухля для полегшення ноші, однак залишив власноручно зроблений інструмент. Фіндекано вийняв арфу з чохла, і струни озвалися до нього тихим гудінням. О, Ельдар могли вилити в музику все — кохання, щастя, тихий сум… Тепер вони кували з музики перемогу і погибель, щастя живим і пам’ять загиблим, й ніжні голоси сплелися з передзвоном струн, і заспівала флейта, славлячи переможців, та їй у відповідь тяжко заридала віола, нагадуючи про загиблих і довгу розлуку, і врешті заграв Фіндекано, заграв мелодію, в якій сплелися сила духу, невмируща слава і те сподівання без надії, яке у Ельдар зветься еstel.