О, як тремтять вуста… Як зрадливо тремтять… Мовчати… Тільки мовчати… Татко говорив з ним, і сталося лихо… Мовчати… Не піддаватися…
— А щоб тобі краще думалося і чекалося, — голос Морінготто стає ще ласкавішим, — побудеш трохи на свіжому повітрі… Тобі ще не набридли печери, дитя моє? Подихаєш, помилуєшся новим світилом, яке нав’язали цьому світові мої милі братики та сестрички. Ніяк не можу його знищити, що є, то є… Але воно мені не дуже й заважає. І пам’ятай, Майтімо, тобі варто буде лише зняти аvanire, і я зрозумію, що ти згоден. Я почую… А погодишся ти швидко. Можливо навіть до того, як сюди привезуть твого… воєводу з косами. Фіндекано… Я пам’ятаю це дитинча, воно завжди дивилося на мене так, наче цілилося з лука. Цікаво буде поспілкуватися з ним нині… А ще цікавіше — подивитися на тебе, сину Феанаро… Як ти вибиратимеш між муками друга і тим, що ти називаєш безчестям… За оцю твою гру в мовчанку страждатиме він, а ти — ти будеш спостерігати за тим, як твій приятель перетворюється на шматок кривавого м’яса і потаємно радіти, що нині його черга, не твоя…
Тепла краплина повзе по щоці… О, клята слабкість тіла і духу… Як зловтішно посміхається ворог, впевнений у перемозі….
— Варта — забрати цього Нолдо… І зробити все, згідно наказу…
Зорі над головою… Нове світило світиться м’яким сріблястим сяйвом. Воно якесь мінливе — чи-то надщерблене, чи-то так здається… Мінливе світило. Можливо ім’я йому — Рана[128]… Рана Мінливий…
Часу минуло небагато — лучники все ще обговорюють битву, супротивників, та сперечаються вже про те, звідки могли взятися орки. Здогад про те, що це порчені Мороком Квенді, відкидається одразу з превеликим обуренням — занадто огидними є тварі.
— Навіть опісля чародійства Морінготто, — голос Мірімона, — я не покинув би митися при першій же нагоді…
— Можливо, втрата душі впливає на поведінку тіла, — задумливий голос Синьагіла, — якщо у Ельда забрати fеа…
— То дух помандрує до Мандосу, ось і все. А тіло стане прахом, якщо нікому буде розпалити поховальне багаття.
— А якщо душу, скажімо, десь ув’язнити…
— Подібного не можуть навіть Валар. Душа — це витвір Еру, а отже — власність Всевишнього.
— Нерозумні Нолдор, — це вже Алмареа, — про що ви сперечаєтесь? Наша кров багрянить ворожі клинки, а ви, напевне, вже забули, від чого відчищали нині магтанову сталь? Істоти, у яких навіть кров має інший вигляд, не можуть бути нам ріднею.
— Однак, чародійство…
— Дозвольте не погодитись…
Фіндекано поволі сідає, і сперечальники ніяково замовкають.
— Ну ось, — зітхає Алмареа, — розбудили cano… Орки… Орки… Ніби немає приємнішої теми для розмов…
Нолофінвіон не відповідає. Клятий сон розтривожив йому душу. Що ж це могло бути? Зв’язку з Майтімо у нього нема — не відчуває Фіндекано ні поклику брата, ні броню аvanire… А сняться лише жахи, та ще й які… Морінготто в короні з Сильмарилами… Майтімо… Його змучений, але нескорений оtorno… І огидний усміх на обличчі Морока, коли він відправляв бранця «на свіже повітря»…
«Все це — лише сон, — повторює про себе Фіндекано, — Феанаро живий, такі, як старший вуй, не можуть накласти головою в першій же битві… Майтімо не в полоні, а поруч з батьком, як первісток і воєвода… Це все Артаніс, вона стривожила мені душу, оповівши, що ватажок орків знав моє ім’я… Їй причулося, напевне, квенья схоже на синдарин, а тварі не відріжняються чистою вимовою. Звісно — він горлав: «Хапайте воєводу з косами!», бо Аракано бився біля стягу. Та тільки знайшов собі погибель… І Аракано загинув… Братик Аракано. А все інше — то видива стривоженого розуму.
— Піду, — мовив він, підіймаючись, — провідаю свого Аварі. Алмареа, ти за старшого…
— Гаразд, canо…
Цілительки розташувалися посередині табору. Більшість поранених вже спала цілющим сном, очікуючи, коли тіло затягне рани. Подекуди ще лунав заворожуючий наспів жінок, від якого зупинялася кров, стишувався біль, зросталися кістки та судини. У мінливому сяйві нового світила юнак розгледів Артаніс. Дівчина сиділа поруч з малим Аварі, котрий міцно спав, тримаючи її за руку.
— О, добре, що ти прийшов, — мовила Нервен до родича, — це дитя весь час питало про тебе.
— Я бачу — ви вже подружились, — всміхнувся Нолофінвіон.
— О, я зле знаю синдарин, але добре — говірку Телері. Ми порозумілися. Цього милого хлопчика звати Ант, що означає — дар, і він походить з тих Телері, які відокремилися від рушення князя Ольве під час Мандрівки на Захід. Ватажком їхнім був Ленве, я пам’ятаю, батько моєї матері згадував про цю особу. Ленве був дуже незговірливим…