«Ми, Нолдор, — думав Фіндекано, дивлячись, як жваво підіймаються його воїни, — таки якісь чудні Квенді… Ми — майстри, зодчі, ювеліри, поети, музики… Ми покинули все в Тіріоні, частину речей, дорогих серцю, зоставили в Арамані, решту кинули на лід, однак зберегли сурми і стяги… Щоправда, Фінарато, доніс свої книги, а я — арфу… Те, що найдорожче серцю… І нехай лучники дражнять Мірімона, що він кинув кухля, але зберіг скрипку… Мій приятель на привалах різьбить собі чашу з дерева, а потім бере скрипку до рук, і наші душі підіймаються до зірок…»
— Лучники, готові?
— Готові, cano…
— Рушай!
Охорону обозу нині подвоєно, жони та діти йдуть всередині кола. Це виправдало себе, коли орки несподівано виникли в лісі, а тепер ліс закінчується, далі почалася пагориста місцевість з якоюсь колючою рослинністю, що, здається, не мала й назви. Воїни перешіптувались, що доведеться знову ламати по шматочку дорожній хліб — ні ягід, ні грибів ця місцина не родила. Нове світило блукало небом, то зменшуючись, то збільшуючись, до його сріблястого сяйва вже звикли, але все ще продовжували милуватись, і складати пісні на його честь.
Десь через сім кіл Мінливого Рани передові побачили на обрії верхівки гір. Рушення тримало шлях на ці верхівки. Ант, котрий йшов поруч з Фіндекано, захвилювався і почав нервувати. На перепочинках він влаштовувався під плащем воєводи, обіймав свого canо рученям за шию, і тремтів всім своїм худеньким тільцем, аж доки сон не зморював його.
Нолофінвіон і сам відчував, що земля ця просякнута якимось давнім злом. А йти до тих суворих верхів, серед яких вже ясно було видно триглаву гору, вкриту чи-то туманом, чи-то димом, йому не хотілося може і так само, як його зброєносцю. Однак, Нолдор йшли на битву, тож воєводі не можна було піддаватись страху. Воєводі не можна було згадувати постать Судді на скелі, і слова прокляття, і страхітливі сни, в яких Майтімо Руссандол терпів муки, які тільки й міг вигадати чорний злобний розум.
Все ближче і ближче гірське пасмо… Все напруженіша тривога висить над військом.
— Нолдор, дотримуватись шику! Зброя напоготові!
Вже давно охоронний ланцюг йде в кольчугах. Це тяжко і незручно, незважаючи на відносно невелику вагу озброєння Ельдар. Але нікому не хочеться померти як Аракано — від випадкової орочої стріли, вже після переможної битви.
— Нолдор, заспівуй! Ширше крок!
— На озера на глибокі — заводить Алмареа, чий голос трохи віджив опісля Гелькараске, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл. Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.
Тиші не дотримуються, бо на відкритому місці рушення все одно видно здалеку. Якщо ворог там, в горах, їх уже давно помітили — то чому б і не заспівати. Цю стару пісню Пробуджених любив Фіндекано, вона була наче про них з Майтімо… Орлу подружить сокіл… Де ти, Руссандоле?
— Еla[132], Ельдар! Дивіться, що це?
Там, де зостався Благословенний Аман, велетенською пожежею розгорялося небо…
Рушення зупинилося. Багряне світло ставало все яскравішим, воно затьмарило сріблясте світло Рани, котрий схилився до самого обрію. Засніжені верхівки гір наче спалахнули вогнем, і Ельдар прикрили руками лиця, бо світло засліпило їхні очі, налаштовані на те, щоб бачити у темряві.
— Дивіться, Нолдор! О, загибла Лауреліна, ти наче залишила нам останній плід…
Поволі підіймався на небо круглий диск… Він втратив свій багрянець, він засяяв сліпучим золотим вогнем… Рівнина раптово освітилася ще яскравіше, ніж будь-коли у Валінорі.
— О, Васа[133], Вогняне Серце! — побожно вимовив хтось, — я навіть уявити собі не міг, щоб таке сталося… Воно палає живим вогнем… Воно живе, Ельдар, воно співає дівочим голосом…
Дійсно, над пробудженим світом неначе продзвенів голос діви-воїна, сповненої сили і завзяття.
— Я вже закохався в цю вогняну панну…
— Не знаю, Ельдар, мені так більше до вподоби срібне сяйво…
— Квенді створено для життя під зорями, це світло занадто яскраве…
— Воно здається яскравим нам, а що ж говорити про лиху силу?
— Князь Нолофінве наказує рушати! Сурмити в сурми! Розгорнути стяги!
Рушення двинулося вперед під голоси срібних сурем. Сіра запилюжена рівнина перед очима бризнула зеленню та дивними барвистими квітами, які ніколи не квітли під зірками. Нолдор йшли по цьому килиму з трави та квітів, обнадієні, гарячково веселі. Навіть ті, кому більше подобалися сутінки, розуміли, що світло дає їм величезну перевагу під час бою.