Іван аж наддався вперед, дивлячись на заграву. Його дитячі очі горіли помстою.
— Який вандалізм, — прошепотів Бондаренко, — одне — знати про це з книжок, інше — побачити… Як же після цього на Землі лишилися люди, як змогло прийти майбутнє!.. Покажіть, як з нього стріляти, — він рішуче взяв із бруствера автомат.
— І мені зброю, — попросив Костюк.
— І мені, — простяг руки Назаров.
Бондаренко суворо оглянув своїх супутників, сказав:
— Кожна чесна людина мусить повстати проти фашизму, захистити від нього минуле, сучасне чи майбутнє. Наша совість підказує… Одне слово, я нікуди звідси не лечу.
— І ми не летимо, — відповів за себе й Назарова Костюк.
Полковенко, Бекмухамбетов, Коченян, Рязанов і Іван прислухались до їхньої розмови.
— Отже, товаришу лейтенант, — звернувся Бондаренко до Полковенка, — ми не летимо. А в хронольоті три місця. Можуть сісти Іван і ще двоє ваших. Вирішуйте хто.
— Полковенко, — у нього дружина й син… — озвався Коченян.
— А в тебе? — сердито запитав Полковенко.
— Нічого. І навіть якщо й накажете, я такого наказу не виконаю…
— Рязанову треба летіти, — втрутився Бекмухамбетов. — Таланту губити не можна.
— Ні, ні! — Рязанов благально замахав руками. — Я до останнього тут!..
— І я залишаюсь! — рішуче промовив Бекмухамбетов.
— І я… — Іван зрозумів із розмови, що хтось може врятуватися, полетівши, мабуть, у тил до своїх.
Якусь хвилю усі стояли мовчки. Потім Полковенко підійшов ближче до Бондаренка, взяв його під лікоть.
— Що ж, друзі, вертайтеся у своє майбутнє, а ми вже тут… Ви й так нам допомогли, сказавши про перемогу…
— Але ж на нашому місці ви вчинили б так само?
— Тоді полетить один Іван, — розпорядився Полковенко. — Полетиш, Іване, й розкажеш там про все…
Всі рушили до хронольота — голубої кулі, що погойдувалася поряд з Івановим човном.
— Ніби не така вже й складна, а он що може… — розглядав машину Рязанов.
— Це не найдивовижніше з усього, що винайшло людство, — відповів йому Бондаренко і почав було розповідати про складну техніку двадцять третього століття. Затим набрав координати часу й показав Іванові стартову кнопку. — Тебе зустрінуть там. Лети, Іване!
Хроноліт швидко зник чи то в морській воді, чи то в повітрі.
А на острів знову полетіли снаряди й міни.
— Артпідготовка, — сказав Полковенко, — потім полізуть… Усім берегти патрони.
Фашисти вискакували з моторних човнів на берег — у зелених мундирах, тримаючи напереваги автомати, з яких без упину строчили по брустверах захисників острова.
“Хіба це люди? Звірі…” — думав Бондаренко, напружено вдивляючись у зелену хвилю, що накочувалася від берега.
— Вогонь! — скомандував Полковенко.
Бондаренко, Костюк і Назаров застрочили з автоматів, а коли ті нагрівались, бралися за гвинтівки.
Атака захлинулася, але фашисти почали окопуватися на острові.
…Їх лишалося троє. Поранений Рязанов, Костюк і Назаров. Вже ніколи не зайде до класу і не побачить дитячих очей Полковенко. Вже ніколи не привітається зі старезними аксакалами свого аулу Бекмухамбетов. Вже не напише жодного листа друзям із сонячної Вірменії Коченян. Вже ніхто не побачить Бондаренка, що народився у двадцять третьому столітті, аби загинути в двадцятому…
Сонце розігнало хмари, зависло над самим островом і гарячим, мов розплавлений свинець, промінням палило землю.
— Є ще патрони? — запитав Рязанов у Костюка.
— У мене три…
— А в мене п’ять, — відповів і собі Назаров.
— Ну, і в мене три. Приготуйте гранати і візьміть мої… Рука — не докину… — показав він скривавлену долоню.
— Давай! — ледь устиг сказати Назаров і відразу ж, навіть не зойкнувши, упав на дно окопу:
Фашисти знову піднялися в атаку. Костюк старанно прицілився й вистрелив раз, удруге, втретє…
Раптом він почув за спиною відчайдушне й протяжне: “Три-май-ся!..”
Оглянувшись, побачив, як Рязанов неприродно опустився на коліна, тримаючись руками за скроні. Самими очима він прощався з Костюком, а крізь пальці проступали червоні струмини крові.
Костюк рвучко вхопив у руки гранати й так же рвучко вискочив з окопу. Останнє, що він подумав, коли на нього накинулись фашисти: встигнути висмикнути кільце. Хоч з однієї…
Коли худий білочубий хлопчина закінчив свою розповідь, усі довго мовчали. А Іван, уважно дивлячись на присутніх, помітив: усі вони дуже схожі на Бондаренка, Костюка, Назарова, Полковенка, Бекмухамбетова, Коченяна, Рязанова. Недитячим своїм розумом він здогадався, як боляче їм було слухати його.