Він досі тримав у руках згорнуту стрічку, не знаючи, куди її покласти. Михайло бере її в нього з рук і виходить з лабораторії. Він спішить до професора Григор’єва. Адже ніхто інший не зможе так швидко і точно перевірити передбачення Євгена Ілліча.
…Професор Григор’єв важко опускається на стілець. Навіть він сьогодні втомився. Шкіра на широких монгольських вилицях пашить, як у лихоманці.
— Дорогий мій, — майже з ніжністю говорить він, — знаєте, що ви створили? Тканину, абсолютно непроникну для вірусів і мікробів. З неї ми будемо створювати серця, шкіру, легені. Люди з такими тканинами й органами житимуть щонайменше п’ятсот—шістсот років! І не хворітимуть!
Євген Ілліч не слухає його. Він думає про природу, що вкладає в слабенький зелений паросток силу, здатну зруйнувати каміння. Він думає: “На кожному етапі еволюції вона виробляла необхідні якості захисту в організмі. І ось настав час, коли ми самі вміємо створювати такі якості. У нас немає в запасі мільйонів років, і ми не можемо повторити всіх етапів еволюції. Але ми можемо осмислити їх — те, чого не може зробити природа. Ось чому нам так важко створювати копії живого, і ось чому ми можемо перевершити у своїх діяннях природу…”
— Необхідно негайно запустити у виробництво нову тканину! — гарячкує професор Григор’єв, і його рука тягнеться до телефонної трубки. Він уявляє собі людей, що входять і виходять з лікарень. Вони входять слабими, із спрацьованими серцями, а виходять велетнями. Власне, це вже не лікарні. Скоріше — фабрики здоров’я. Люди починають змінювати себе. Вони стають такими, як у древніх легендах і казках. Незвичайно і радісно думати, що й це вже в їхній волі. Але невже ця байдужа людина, що сидить навпроти, не розуміє, що вона зробила? Григор’єв не може всидіти. Його підкидає, мов на пружині:
— Передусім ми зв’яжемося з клінікою серця. Там кілька безнадійно хворих.
Раптом він зупиняється — Євген Ілліч сам не так давно переніс мікроінфаркт. Григор’єв дивиться на нього пильно, як гіпнотизер.
Євген Ілліч щось записує в блокноті і запитує, звертаючись невідомо до кого:
— Як виникли додаткові акумулятори в клітині? Який їх механізм?
Він з-під лоба кидає погляд на професора Григор’єва і спокійно говорить:
— Це треба з’ясувати в першу чергу…
— Але люди не можуть чекати! — гарячкує Григор’єв. — Уявляєте, коли вони дізнаються про це… Адже такого захисту не було в природі. Він у п’ять, у десять разів надійніший за найкращий із тих, що створені природою!
Обличчя Євгена Ілліча незворушне.
“Що ж, — думає він, — у кожного — свій вантаж. Важливо донести його”.
І говорить, ніби згоджуючись:
— Добре. Ви і Костянтинівський налагодите синтез нової тканини в широких масштабах, а я візьмуся за механізми акумуляторів…
Літак іде курсом на Прагу. Ян насвистує якусь пісеньку. Йому дихається так легко, як ніколи раніше. Він і не знав, що можна одержувати таку насолоду від кожного подиху. Значить, недарма людина в білому халаті сказала йому в лікарні: “Щоб не підвести нас, вам доведеться прожити щонайменше п’ятсот років. Адже ваш організм у п’ять—шість разів сильніший і надійніший, ніж до операції”.
Ян посміхається своїм спогадам. Він думає про батька.
Вдалині багряніють хмари. Ось одна з них, витягнута і скуйовджена, ніби палаючий шмат клоччя, пролітає мимо. Ян посміхається…
За спиною в льотчика у плетиві стальних канатів — міцно закріплений вантаж. Через тридцять дві хвилини його одержать у Празі.
Віктор Савченко
ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА
Ділянка землі в дві тисячі п’ятсот акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи найкращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — мішанини старовини і модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.
Джюр Перера — двометровий здоровань із м’ясистим смаглявим лицем і гривою густого чорного волосся — обвів поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Струганий стіл прикрашала широчезна таріль, на якій парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще нерозкорковані пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба і таця з прянощами.