— Звичайно, мосьє, — відповів Ле Меж, — я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.
— Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, — з чарівною люб’язністю промовив Моранж.
— Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.
Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.
«Тим краще для тебе, — подумав я. — Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу».
— Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?
— Охоче, — сказав Моранж.
І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.
Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.
— Чудово, — сказав він задоволено. — Дуже добре, принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.
— Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, — лагідно промовив Моранж.
— Не мучитиму вас більше, — сказав Ле Меж. — Слово «Антінея» складається ось з чого: «ті» — це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово «Тіпаса», назву північноафриканського міста, що розшифровується як «ціла» і складається з «ті» і «ναπ». У даному разі «тінея» означає «нова» від «ті» та «εα».
— А префікс «ан»? — спитав Моранж.
— Мабуть, я втомився, шановний пане, — кинув Ле Меж, — розповідаючи вам упродовж години про «Крітія», що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс «ан» не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою[31]. Слід читати не «ан», а «атлан». «Атл» зникло внаслідок апокопи; «ан» залишилося. Резюмую: слово «Антінея» можна розкласти на частини: πο — νεα — ’ατλ — Αν. Звідси й випливає його значення — «нова Атланта».
Я глянув на Моранжа. Він був безмежно здивований. Берберський префікс «ті» його буквально приголомшив.
— Чи мали ви нагоду перевірити цю хитромудру гіпотезу, мосьє? — запитав він оговтавшись.
— Вам варто лише подивитись на ці кілька книжок, — зневажливо промовив Ле Меж.
Він відкрив одну за одною п’ять, десять, двадцять стінних шаф. Перед нашими очима постала предивна бібліотека.
— Усе, усе, тут є усе, — пробурмотів Моранж з жахом і захопленням.
— Принаймні все те, що варте уваги, — сказав Ле Меж. — Усі великі твори, загибель яких оплакує сучасний вчений світ.
— І як вони опинилися тут?
— Любий пане, як ви засмучуєте мене. Я покладався на вашу обізнаність. Отже, ви забули те місце, де Пліній Старший пише про Карфагенську бібліотеку й нагромаджені там скарби. Коли 146 року місто впало під ударами цього пройдисвіта Сціпіона, те збіговисько неймовірних невігласів під назвою римський Сенат виявило до цих багатств свою глибоку зневагу. Сталося так, що цю чудову спадщину зібрав Мастанабал і передав її своїм синам та онукам: Хімпсалу, Юбі І, Юбі II, чоловікові прекрасної Клеопатри Селени, дочці великої Клеопатри і Марка Антонія. У Клеопатри Селени народилася донька, яка вийшла заміж за короля атлантів. Отже, Антінея, дочка Нептуна, має серед своїх пращурів безсмертну царицю Єгипту. Таким чином, завдяки її правам на спадщину, рештки Карфагенської бібліотеки, збагачені творами бібліотеки Александрійської, — перед вами.
Наука втікає від людини. І коли остання споруджувала ті потворні псевдонаукові Вавілонські башти — Берлін, Лондон, Париж, наука віддалилася у цей пустельний край Хоггар. Вони можуть вигадувати там свої гіпотези, що грунтуються на думці про загибель таємничих античних творів, але ці твори не загинули. Вони тут. Тут книжки іудейські, халдейські, ассірійські. Тут чудові єгипетські легенди, які надихали Солона, Геродота й Платона. Тут грецькі міфи, твори африканських магів, індуських мрійників, одне слово, всі скарби, відсутність яких перетворює сучасні дисертації на нікчемну писанину. Повірте мені, він добре помстився, цей скромний, непомітний університетський викладач, якого мали за божевільного, зневажали. Я жив, живу, житиму, регочучи з їхньої фальшивої, неповноцінної ерудиції. І коли помру, помилка, викликана осторогою Нептуна, підказаною ревнощами, який відгородив свою кохану Кліто від усього світу, ця помилка, повторюю, пануватиме як повновладна володарка над їхніми жалюгідними писаннями.
— Мосьє, -сказав Моранж розважливо, — ви твердите про вплив Єгипту на місцеву цивілізацію. З причин, які, можливо, колись принагідно поясню, хотів би отримати докази такого зв’язку.
— Хай вас це не турбує, — відповів Ле Меж. Тоді настала моя черга.
— Лише два слова, мосьє, — сказав я різко. — Не буду приховувати від вас того, що ці історичні дискусії здаються мені абсолютно несвоєчасними. Не моя вина, що у вас були неприємності в університеті і ви сьогодні не в Колеж де Франс чи ще десь. У даний момент мене цікавить лише одна річ: знати, що ми тут робимо, що роблю тут я. Значно більше, ніж грецька чи берберська етимологія її імені, мене турбує, чого від мене хоче ця дама, Антінея. Мій товариш бажає довідатися про її зв’язки з Стародавнім Єгиптом, це чудово. Щодо мене, я дуже хочу знати про її стосунки з алжірським урядом і арабськими установами.
Ле Меж проникливо засміявся.
— Я дам відповідь, яка задовольнить вас обох, — сказав він.
І додав:
— Ідіть за мною. Настав час, аби ви знали все.
РОЗДІЛ X
ЗАЛА З ЧЕРВОНОГО МАРМУРУ
Ми йшли за Ле Межем, знову проминаючи нескінченні коридори й сходи.
— У цьому лабіринті втрачаєш усяку орієнтацію, — прошепотів я Моранжеві.
— Передусім втрачаєш здоровий глузд, — тихо відповів мій супутник. — Цей старий безумець, звичайно, великий учений. Але тільки Бог знає, до чого він веде. Втім, він пообіцяв, що ми дізнаємося про все.
Ле Меж зупинився перед важкими темними дверима, суцільно інкрустованими дивними знаками. Упоравшись із замком, він відчинив їх.
— Панове, заходьте, будь ласка, — сказав він.
Холодне повітря вдарило нам в обличчя. В залі, до якої ми увійшли, була температура, наче в печері.
Темрява не давала змоги визначити її розміри. Освітлення було навмисне обмежене, його випромінювали дванадцять величезних мідних ламп у вигляді колон, що стояли на підлозі, виблискуючи червоним полум’ям. Коли ми увійшли, протяг з коридора заколихав це полум’я, і хвилину довкола нас кружляли наші збільшені й химерно деформовані тіла. Потім вітер ущух і полум’я, вирівнявшись, знову пронизало пітьму нерухомими червоними язиками.