Антінея! Щоразу, споглядаючи її, я запитував себе, чи я, схвильований, уважно придивлявся до неї раніше, адже щоразу вона видається мені прекраснішою. Прекраснішою! Убоге слово, убога мова. А й справді, мова винна чи ті, хто заяложують це слово?
У присутності цієї жінки неможливо було не згадувати тієї, заради якої Ефракт підкорив Атласа, заради якої Сапор заволодів скіпетром Осімандіса, заради якої Мамілос розорив Сузи і Тентір, заради якої тікав Антоній…
О трепетливе людське серце, якщо й може тебе щось зворушити,
То це палкі обійми цієї гордої жінки.
Єгипетський клафт покривав її густі синяво-чорні кучері. Два краї важкої позолоченої тканини спадали до її тендітних стегон. Невелике круте й вперте чоло оповивав золотий юреюс[36] із смарагдовими очима, здіймаючи над. голівкою молодої жінки своє роздвоєне рубінове жало..
На ній була легка, простора туніка з димчастого чорного серпанку, розшита золотом і злегка пов’язана білим мусліновим шарфом з ірисами, вишитими чорними перлинами.
Таким було вбрання Антінеї. Але якою була під цим чарівним мотлохом вона сама? Молода худорлява дівчина з довгастими зеленими очима, з тонким яструбиним профілем. Наче Адоніс, але нервовіша. Цариця Савська в дитинстві, але з таким поглядом, такою усмішкою, яких. ніхто ніколи не бачив у жінок Сходу. Дивовижне поєднання іронії й невимушеності.
Я не бачив тіла Антінеї. Справді, я й не подумав би: про це чудове тіло, навіть якби мав силу. І, можливо, це було найдивовижнішим з моїх перших вражень. Згадувати про півсотню страчених молодих чоловіків із зали з червоного мармуру, які, однак, тримали у своїх обіймах, це юне тіло: сама думка про це тієї незабутньої миті здалася б мені найстрашнішою профанацією. Незважаючи на сміливий бічний розріз її туніки, відкриту шию, голі плечі, таємничі тіні, що вгадувалися під димчастим серпанком, ця жінка, всупереч своїй страхітливій легенді* вміла справляти враження надзвичайної чистоти, — та що я кажу, — непорочності.
Вона все ще заходилася сміхом, побачивши, як я покотився додолу.
— Гірам-Руа! — гукнула вона.
Я обернувся. І побачив свого ворога.
На капітелі однієї з колон, на висоті двадцяти футів причаївся розкішний гепард. У його погляді ще палала лють від мого удару кулаком.
— Гірам-Руа, — повторила Антінея. — До мене!
Гепард стрибнув, розпроставшись, наче пружина, і розлігся біля ніг своєї господині. Я бачив, як червоний язик лизав її ніжні голі щиколотки.
— Попроси пробачення в пана, — звеліла молода жінка.
Гепард дивився на мене з ненавистю. Жовтий пушок на морді ворушився навколо чорних вусів.
— Фф-тт, — муркнув він, наче велика кішка.
— Ану, — владно наказала Антінея.
Маленький хижак неохоче поповз до мене. Він покірно поклав голову на лапи й чекав.
Я погладив його гарного лоба.
— Не треба гніватися на нього, — сказала Антінея. — Спочатку він так поводиться з усіма іноземцями.
— Отже, мабуть, він дуже часто перебуває в поганому настрої, — зазначив я.
Це були мої перші слова. Вони викликали в Антінеї усмішку.
Вона зупинила на мені довгий спокійний погляд, потім звернулася до однієї з туарезьких жінок: «Агідо, ти нарахуєш Сегеїр-бен-Шейху двадцять п’ять луїдорів».
— Ти лейтенант? — помовчавши, запитала вона.
— Так.
— Звідкіля ти?
— З Франції.
— Про це я могла здогадатися, — сказала вона з іронією. — Але з яких країв?
— З краю, що називається Лот-і-Гарон.
— З якого ж міста?
— З Дюра.
Вона на мить замислилася.
— Дюра! Там протікає маленька річечка Дропт. І стоїть старий великий замок.
— Ви знаєте Дюра? — запитав я вражено.
— Туди їздять з Бордо вузькоколійкою, — вела далі вона. — Шлях пролягає між пагорбами, вкритими виноградниками, котрі увінчують руїни феодальних замків. Села мають гарні назви: Монсегюр, Совтер-де-Гюєн, Ла Трен, Креон… Креон, як в «Антігоні».
— Ви там були?
Вона подивилася на мене.
— Кажи мені «ти», — спроквола мовила вона. — Рано чи пізно кінчиться тим, що будеш зі мною на «ти». Почни вже тепер.
Ця загрозлива обіцянка сповнила мене безмежним щастям. Я згадав слова Ле Межа: «Не кажіть нічого, доки ви не побачите її. Побачивши її, ви зречетесь усього задля неї».
— Чи була я в Дюра? — вела далі вона, вибухнувши сміхом. — Ти жартуєш. Уяви онуку Нептуна в купе першого класу залізниці міжміського сполучення!
Простягнувши руку, вона показала мені величезну білу скелю, що здіймалася над пальмами в саду.
— Ось де кінчається мій обрій, — сумно сказала вона.
Антінея взяла одну з книжок, що лежали довкола неї на лев’ячій шкурі, й відкрила її навмання.
— Це довідник залізниць Заходу, — сказала вона. — Яка чудова література для тих, хто прикутий до одного місця! Зараз пів на шосту вечора. Три хвилини тому прибув пасажирський поїзд до Сюржера в Нижній Шаранті. Він вирушить за сім хвилин. Через дві години прибуде до Ла Рошелі. Як дивно думати тут про подібні речі. Така віддаль! Такий рух! І така нерухомість!
— Ви добре володієте французькою, — сказав я. Вона якось нервово засміялась.
— Мушу. Так само як німецькою, італійською, англійською, іспанською. Спосіб мого життя зробив з мене справжню поліглотку. Але французькій мові я віддаю перевагу перед туарезькою і навіть арабською. Мені здається, що я знала її завжди. І повір, кажу це не для того, щоб зробити тобі приємність.
Запала тиша. Я думав про її прародичку, ту, про яку Плутарх сказав: «Мало з якими народами їй був би потрібний перекладач. Клеопатра зверталася до ефіопів, троглодитів, іудеїв, арабів, сірійців, мідійців, парфян їхньою мовою».
— Не стовбич отут, посеред зали. Це дратує мене, йди сюди і сідай коло мене. Посуньтеся, пане Гірам-Руа.
Гепард охоче скорився.
— Дай мені руку, — звеліла вона.
Поруч з нею стояла оніксова чаша. Вона взяла з неї простий перстень з орішалку й наділа на палець моєї лівої руки. Я побачив, що вона носить такий само.
— Таніт-Зерга, подай мосьє де Сент-Аві трояндового шербету.
Негритянка в червоному шовковому вбранні поквапилася виконати наказ.
— Моя особиста секретарка, — відрекомендувала її Антінея, — мадемуазель Таніт-Зерга з Гао на Нігері. Її рід майже такий само давній, як і мій.
Кажучи це, вона дивилася на мене. Її зелені очі втупились у мої.
— А твій товариш, отой капітан, — запитала вона голосом, що звучав ніби здалека, — я ще не знаю його. Який він? Чи схожий на тебе?
Отже, вперше з тієї миті, що був коло неї, я згадав про Моранжа. Я не відповів.
Антінея всміхнулася.
Тепер вона лежала випроставшися на лев’ячій шкурі, її права нога оголилася.
— Час повернутися до нього, — сказала вона байдуже. — Незабаром тобі передадуть мої розпорядження. Таніт-Зерга, проведи пана й покажи його кімнату. Він не знає, де вона.
Я підвівся й узяв її руку, щоб поцілувати. На знак своєї влади наді мною вона міцно притиснула її до моїх вуст, так, що на них виступила кров.
Я знову опинився в тісному коридорі. Дівчина в червоній шовковій туніці йшла попереду.
— Ось твоя кімната, — сказала вона. І додала:
— Тепер, якщо хочеш, я проведу тебе до їдальні. Інші зберуться тут на обід.
Вона розмовляла, сюсюкаючи, чарівною французькою мовою.
— Ні, Таніт-Зерга, ні. Волію сьогодні ввечері залишитися тут. Не хочу їсти. Я втомився,
— Ти запам’ятав моє ім’я, — мовила вона. Здавалося, її це сповнило гордістю. Я відчув, що при нагоді мав би в ній спільницю.
— Я запам’ятав твоє ім’я, маленька Таніт-Зерга, бо воно гарне[37].
37