За порогом сиділи рядами, обличчям до прибульців люди. Деякі, одягнені лише в настегенники, сиділи на папірусових матах, схрестивши ноги та схилившись над низькими столами; деякі копіювали щось із сувоїв, що лежали перед ними, інші переписували те, що їм надиктували жерці в чорному вбранні, повторюючи про себе записане. Саме цей монотонний гомін чули прибульці, підходячи до дверей. Це був скрипторій, тобто приміщення для переписування рукописів, — палата мудрості, величезне сховище записаних і завчених знань, що передавалися від жерця до жерця відтоді, коли було зведено перші піраміди, від самого початку.
Доглядач відійшов у затінок сходового колодязя. Йому було заборонено входити до цього приміщення, тож залишалося впродовж багатьох годин чекати на повернення грека. Але сьогодні, замість звичайного занурювання у своє презирство, він почав смакувати заплановане на наступну ніч.
Охоплений нетерпінням, старий пройшов повз доглядача. Це була його остання ніч у храмі, останній шанс розв’язати загадку, що оволоділа його думками після попереднього відвідування цього місця. Наступного дня мало розпочатися свято Тота, тому протягом місяця чужинцям буде заборонено відвідувати храм. Старий також знав, що сторонній людині ніколи не нададуть іще однієї аудієнції у верховного жерця.
Поспішаючи, грек перечепився через поріг приміщення, впустив свій сувій і стило та привернув цим увагу багатьох переписувачів. Щось роздратовано пробурмотівши та винувато окинувши приміщення поглядом, старий зібрав із підлоги свої речі та пішов між рядами переписувачів до бокової кімнати, розташованої у віддаленому кінці храму. Пригнувши голову, він увійшов у низькі двері й сів на папірусову мату. Досвід попередніх відвідувань підказав йому, що в темряві перед ним може сидіти хтось іще.
— Солоне Законнику, я Аменхотеп, верховний жрець.
Голос був ледь чутний, трохи голосніший за шепіт, і здавався старезним, як голос богів. Він продовжив:
— Ти приходиш до мого храму в Саїсі, і я приймаю тебе. Ти шукаєш знань, і я дам тобі те, що перекажуть мені боги.
Закінчивши з формальними вітаннями, грек сквапливо поправив на колінах свій білий хітон і розгорнув сувій. Аменхотеп трохи нахилився вперед, і в світлі смолоскипів із темряви з’явилося його обличчя. Солон уже неодноразово його бачив, але душа грека, як і дотепер, здригнулася. Обличчя верховного жерця, здавалося, плавало в повітрі посеред темряви, наче якась примара, що зачаїлася на межі нижнього світу. Це було обличчя молодої людини, для якої час зупинився, наче її муміфікували. Шкіра була пружною та напівпрозорою, чимось схожою на пергамент, а імлисті очі нагадували незрячого.
Аменхотеп був літнім іще до народження відвідувача. Казали, що за часів Солонового прадіда Гомер відвідував верховного жерця, і саме він розповів поетові про осаду Трої, про Агамемнона, Гектора та Гелену, про подорожі Одіссея. Солонові дуже хотілося розпитати Аменхотепа про це та про інші речі, але тим самим він порушив би домовленість, згідно з якою заборонено докучати старому жерцеві запитаннями.
Грек нахилився вперед і цілком обернувся на увагу, намагаючись не випустити жодної подробиці цього — останнього — відвідування. Через деякий час Аменхотеп знову почав говорити, його голос був ледь гучнішим за звук дихання.
— Законнику, скажи мені, про що я розповідав учора.
Солон сквапливо розгорнув сувій і пробіг очима щільні рядки, а потому поволі почав говорити, перекладаючи свої грецькі записи єгипетською мовою, якою вони зараз розмовляли.
— «Дуже давно більшою частиною світу володіла могутня імперія. — Солон, зіщулившись, вдивлявся в напівтемряву. — Її правителі мешкали у величній фортеці, що здіймалася на березі моря. Ця фортеця — химерний, небачений відтоді величезний лабіринт коридорів. На той час люди вже чудово вміли обробляти золото та слонову кістку й були відважними вояками. За зневажливе ставлення до Посейдона, бога моря, вони були покарані: одного разу море здійнялося і вмить проковтнуло фортецю. Відтоді її мешканців ніхто ніколи не бачив».