— Пробач, що примусив тебе чекати.
— Нічого, любий. Як слід підкріпись, нам з тобою доведеться витратити дуже багато емоцій під час торгів; емоції — це калорії.
— Ти хочеш піти в «Сотбі»?
— Так, любий, це дуже цікаво. Я хочу подивитись, як люди кидають гроші на вітер.
— Саме в «Сотбі» люди вкладають гроші в діло. На вітер там не кидають ні пенса.
Обличчя Софі ледь здригнулося; він зрозумів — хотіла посміхнутися; позаминулого року зробила підтягування шкіри; рахунок виставила шалений; відтоді взагалі пере? стала сміятися, бо лікарі сказали, що це сприяє появі ще глибших зморщок, нова операція навряд чи допоможе.
— Але ти кинув на вітер не один десяток тисяч, любий. Гроші, які кожен батько береже для сина, йдуть на комуністів.
— Гроші, вкладені в картини, повертаються на мою батьківщину.
— Я розумію. Ти дуже апетитно їси. Я заздрю тобі..; Ти маєш намір і сьогодні повернути своїй батьківщині якісь картини?
— Пробач, але це моя справа.
— Ні, любий, з сьогоднішнього дня це не тільки твоя справа, але й наша. Хлопчикова, моїх онуків і, коли хочеш, моя. Я проконсультувалася у Едмонда, ти, звичайно, пригадуєш його, в нього юридична фірма, ми з ним розмовляли два дні й ретельно обговорили ситуацію. Я пішла від тебе, не вимагаючи розподілу майна, любий. Я збираюся зробити це тепер, щоб ти не міг безупинно перекачувати наші гроші в Росію. З сьогоднішнього дня я наклала арешт на твої рахунки.
Ростопчин обернувся; офіціант миттю підійшов до нього; і цей схиляє голову по-пташиному, трохи набік, наче зацікавлена чимось синиця, та й очі малюсінькі, як намистинки.
— Я випив би «бладі мері»[16], — сказав Ростопчин. — І з’їв би ще дві сосиски. Ні, мабуть, усе-таки три сосиски.
— Дві сосиски — це одна порція, сер.
Софі кивнула.
— З’їж іще дві порції, любий. Ти завжди багато їв уранці після того, як пив уночі…
— Коли ти була зі мною, я не пив, рідна моя, — відповів Ростопчин і попросив офіціанта: — Ще масла, будь ласка. І не одну, а дві порції.
— Так, сер, — сказав офіціант, відпливаючи, що аж ніяк не гармонувало з його пташиною голівкою; він усе ще тримав її трохи набік.
Провівши його поглядом, Ростопчин нарешті примусив себе подивитися на Софі; вони всі дурепи, подумав він; усі без винятку; ми вигадуємо собі розумних жінок, а їх просто нема; вона зробила підлоту, але мені жаль її; нехай ділить майно; зрештою, втратять вона й Женя, вони жили на мої гроші, а тепер я можу продати діло; ділити то ділити; мені вистачить до кінця днів, навіть коли я виплачу їм половину за замок і колекції; ні, заперечив він собі, не вистачить; ти тоді нічого й ніколи не зможеш повернути Росії, бо треба ж буде так само платити дворецькому, кухареві, служниці, шоферові; двадцять тисяч на рік тільки страховка; а скільки тобі лишилося жити, ніхто не знає; сидить людина, будує собі плани — поїхати на полювання до Кенії чи полікуватися у Віші, а саме в цей час маленький тромб набряк в артерії, і його щосекунди підштовхує потік крові, повільно й неухильно жене до серця, щоб закрити клапан; темний, гарячий удар у голову і — вічність. Ні, подумав він, стежачи за офіціантом, який ніс на срібній таці горілку й томатний сік, зрештою в мене є сейф у банку, він анонімний; не так уже й багато, але все одно я продовжуватиму своє діло; вона ніколи мене не зрозуміє, навіть Женя не зрозумів, куди вже їй; боже, як це бридко — грати з людьми, а інакше я не можу зараз, просто не маю на це права. Як там, у Тургенєва? Росія може обійтись без нас, але жоден з нас не обійдеться без Росії. Боже, яка ж це правда, трагічна правда… Ти не помилився, «Ейнштейн», коли вчора, ні, сьогодні, — ніч завжди сьогодні, як весна є початком осені, справжню весну відчуваєш у грудневу, похмуру негоду, — ні, не помилився, коли говорив сьогодні вночі Степанову, що проти нас грають, і нею, Софі, адже по-російськи вона Сонька, також грають, старою, нещасною дурепою, тільки хто грає? Хто?!
— За твоє здоров’я, — сказав він Софі, змішавши горілку з томатним соком, присоливши й приперчивши. — Як завжди, ти робиш дурниці.
— Чому? — спитала вона; боже, все-таки як страшно, коли на тебе дивиться не обличчя, а маска, монстр якийсь, а не жінка.
— Я поясню, — сказав він, накидаючись на гарячу сосиску. — Хочеш шматочок? Ой, як смачно…
— Ти дуже люб’язний, спасибі тобі, я й так з’їла багато пореджу. Будь ласка, поясни, яку дурницю я зробила.
— Зараз, — відповів він. — Страшенно смачна гірчиця. Раніше я вважав, що немає смачнішої за німецьку, а тепер нарешті зрозумів, що саме ви готуєте найсмачнішу. Дурниці робиш ти, рідна моя, тому, що я вкладаю в картини не так багато грошей, як про це говорять…