Йому привезли глину, сподіваючись, що ліплення розважить його; він довго місив своїми тонкими пальцями голубуватий розчин, потім спитав: «Навіщо ліпити, коли я сам не зможу оцінити результат своєї праці? Адже тільки художник собі суддя, хто ж іще?»
Але інколи титан підводиться, бере навпомацки олівець і однією лінією, безвідривно, малює коня на скаку. Один і той же сюжет сліпого художника: стрімко скаче кінь уперед, м’язи відпрацьовані так, немов намальовано з натури, на лузі, червневого вечора, коли ледь-ледь стелеться туман і починають займатися хисткі вогнища табунників…
Хтось необережно сказав йому, коли він нічого не їстиме, то зір повернеться. Він морить себе голодом; вода, вода, тільки вода… Навіть давніх знайомих не приймає: «Я ж їх не бачу, який смисл?» Раніше всіх своїх героїв він малював з близьких знайомих, у кожному він бачив доброту, мужність, просто-таки витягував їх на полотно… Друзі були об’єктом дослідження титанів Відродження… Рубльовські ікони здаються мені автопортретами… Кращі картини Врубель написав з тих, кого він найбільше любив: покійний Савочка, Надія Забела, Мамонтов, Прахова, з якої він малював Богоматір, Арцибашев, Брюсов…
Розповідають, що і сліпий, у лікарні, він так само старанно стежить за костюмом, попросив пошити йому чорну камлотову блузу з білим коміром, поверх накидає шотландський плед, і часом здається, начебто він усе бачить, але не хоче в цьому нікому признатися… Стомився від зору… Стомився…
Ніхто з Імператорської Академії не приходив до нього з візитом… А втім, одного разу, хтось питав, чи не прийме… Він подякував…
Тільки дружина й сестра приїжджають до нього, водять його по саду, потім читають йому; він дуже любить слухати розділи з історії західноєвропейського живопису, Пушкіна і Лермонтова, багато разів просив перечитати йому «Степ» і «Вірші в прозі». Найбільше свято для нього, коли Надія Забела приїжджає зі своїм акомпаніатором і вони співають в два голоси; в нього чудовий баритон і прекрасний слух…
А якось, сидячи в саду, він завмер, витягся, мов струна, і сказав сестрі: «Чуєш?» Вона здивувалась: «Ні, я нічого не чую». А він усміхнувся: «Ну, як же ти не чуєш! Горобці мені кажуть кожного дня: «Ледве живий, ледве живий, ледве живий!»
Немає сил писати більше.
Прощавайте. Ваш Василь Скорятін».
… Степанов прокинувся рано, вийняв з чемодана спортивний костюм, кеди, почистив зуби й спустився в хол.
— Де тут можна побігати? — спитав він швейцара в синьому циліндрі, синьому фраку і в сліпучо білій сорочці з синім метеликом.
— О, це зовсім недалеко, — відповів той. — Вам треба пройти по Сеймур стріт, або краще по Орчард ролд на Оксфорд, а там рукою подати до Хайд-парку, чудове місце для пробіжок. Але бігайте по рингу; в «кутку розмов»[17] навіть о сьомій ранку можуть стояти психи, які базікають про майбутню загибель цивілізації, а таке відвертає увагу, — я сам бігаю, сер, це спорт, який дає змогу усамітнитись, у цьому його смисл, хіба не правда?
— Правда, — погодився Степанов. — Суща правда.
І — подався безлюдними вулицями центру до Хайд-парку.
«Як дивно, — подумав Степанов, — люди звикають до вічного; цей веселий, дружелюбний швейцар сказав про Хайд-парк, як про щось зовсім природне й звичне, для мене ж за цим словом постає історія, а історія лише тоді захоплююча, — як найталановитіший детектив Жапрюзо чи Грехема Гріна, — коли вона проходить крізь твою долю, коли ти порівнюєш своє становище із знанням, яке вторгається в тебе, піднімаючи ще на одну щаблину; а втім, математики зробили так, що слово «знання» чомусь відійшло на другий план; «інформація» — сухіше й точніше; хай живе об’єктивність; навіть про касети з музикою моя Лис каже: «Тату, в мене є нова інформація, хочеш послухати?» Ще в середині минулого століття, коли в Штатах продавали негрів, а в нас пани шмагали селян, тут, у Хайд-парку, говорили все, що душі заманеться; говорили тому, що людей об’єднувала індустрія, а не проповідь, так і склалася нація, так і створилися традиції.
Степанов різко повернув і зразу ж побачив, як чоловік, що швидко йшов за ним безлюдною стежкою, здригнувся; Степанов розгубився, але на одну мить, і згадав учорашню машину, яка їхала слідом за їхнім таксі, потім розповідь Грешева про американця, котрий цікавився Врубелем, знизав плечима; грошей людям дівати нікуди; побіг назустріч типу; той одвів очі, милуючись порожнім Хайд-парком; тільки біля озера бігли підтюпцем дві дівчини у смугастих джемперах: бідолашні, думають, що з потом спаде жир; не спаде, на жаль, це від бога, точніше від тата й мами. Якщо люди навчаться регулювати обмін речовин, середня тривалість життя підвищиться до ста років; спробуй настачити хліба з маслом на мільярди столітніх, коли вже тепер діти вмирають кожні п’ять хвилин у Африці та Азії від голоду. Світ намагається розфасувати проблеми по крихітних сотах; навіть на станції техобслуговування машин майстер по ремонту карбюратора нічого не тямить в електриці, спеціаліст по замках тікає як чорт від ладану од мастильних робіт, а бляхар нічого не розуміє у двигуні; відсутність колективної відповідальності за справу; ще п’ятдесят років тому кожен водій (а їх було мало) міг розібрати машину по гвинтику, а тепер, комусь щось не так, жене до слюсарів; відчужилися від техніки, моє діло крутити баранку. Те саме і в політиці: питаннями голоду займається одна комісія, загрозою біологічної війни — Друга, ядерними випробуваннями в повітрі — третя; як би звести їх воєдино? Чи можливо це? Особливо беручи до уваги той величезний рівень інформації, закладеної щоденністю науково-технічної революції в голови людей. Нарікання на те, що раніше, до супутників, життя було краще, наївні; справжня інтелігентність прагматична і повинна йти в світ з позитивними пропозиціями: як створити національні парки, я к зберегти порожні села, щоб людина не на. словах, а на ділі була зв’язана із землею-прародителькою, як перебороти страх у тих, хто боїться високого заробітку людини, котра так важко працює на землі; знову ж таки, російський куркуль — категорія національна, але ж куркуль одне, а справжній хазяїн — зовсім інше; страх перед глитаєм традиційний, історичний, пояснимий; як довести, що потяг городянина до землі — запорука державної могутності, так би мовити дріжджі патріотизму; я к сприяти цій тенденції, а не чинити їй опір?! Але ще й який чинять опір — «збагачення». Яке збагачення?! Якщо кожен матиме свою зелень, свої огірки та помідори, свої фрукти — це ж така підмога державі! Та де там, знову притискують «власника-садівника», відучують людей від копання в землі, від щастя спілкуватися з нею; зростає утриманство, — «нехай директор думає, як нас забезпечити усім на осінь, йому за це гроші платять і на машині возять»; а директор цей трохи більше за робітника одержує і до пенсії далеко не завжди доживає — часто розривається серце від перевантажень, від стресів, хай їм грець!