Клерк перебіг бланк-анкету, підвів на Степанова очі, в яких було доброзичливе здивування.
— Ви — росіянин?
— Так.
— Як цікаво… Яку суму ви хочете покласти на рахунок?
— Чотириста фунтів…
— Ви не написали вашої адреси в Англії, сер.
«Зараз він неодмінно зажадає якусь довідку, — з тугою подумав Степанов. — І все полетить шкереберть».
— Я живу в готелі…
— Але ви маєте намір найняти квартиру, чи не так?
— Ні. Я приїхав сюди ненадовго, не хочу носити з собою грошей.
— Взагалі ми, як правило, відкриваємо рахунок лише тим, хто має тут квартиру…
«Якщо я скажу «радянське посольство», він попросить письмове підтвердження, — подумав Степанов. — Час буде втрачено; вже пів на десяту».
— Знаєте, — сказав Степанов, — у мене є тут два видавці…
— О, ви письменник?! Уперше бачу живого письменника… Ви емігрували?
— Ні. Я — червоний.
— Як цікаво, — повторив клерк. — А ви не могли б назвати ваші видавництва?
— Так, звичайно.
Клерк вийняв з шухляди стола телефонні довідники, швидко погортав їх і похитав головою.
— Але «Макгірі енд Лі» у списках немає. Мабуть, збанкрутували, книговидавнича справа ненадійний бізнес, усі дивляться телевізор. Як прізвище вашого другого видавця? Ага, дякую. Будь ласка, дайте мені ваш паспорт, велике спасибі, о, який червоний, на фото ви значно старші за свої роки, я не дав би вам і сорока семи…
Він розмовляв, виписував дані з паспорта, набирав номер телефону, щось рахував на маленькому кишеньковому комп’ютері, приязно посміхався і навіть устигав курити нікарагуанські безфільтрові «Ройал».
— Добрий день, — набравши номер, клерк посміхнувся невидимому співрозмовникові, — це з «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, я хотів би з’єднатися з комерційним департаментом; ні, група розрахунку з авторами; спасибі. Добрий день, це «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, група особистих розрахунків. Будьте ласкаві, допоможіть мені одержати довідку: ви видавали книжку містера Дмитра Степанова, Росія, ні, пробачте, Радянський Союз… Який рік? — він запитливо подивився на Степанова, але з тією ж доброзичливою, якоюсь підбадьорюючою усмішкою, — банк, святая святих, початок усіх початків, сховище бабок, хай їм грець, — має стати улюбленим місцем вкладника.
Степанов назвав рік, титул, прізвище перекладача.
Клерк передав усе так, немов він знав це давним-давно, просто забув, ради бога, пробачте, буває…
— Ага, чудово. Все розпродано? Чудово! Пейпербук[18]? А коли ви збираєтесь випустити друге масове видання? Чудово. Ми будемо дуже вдячні, якщо ви надішлете нам коротеньку довідку про гонорари містера Степанова. Можливо, він захоче взяти гроші в кредит, ми з радістю підемо. Йому назустріч після того як одержимо ваше підтвердження. Пробачте, з ким я говорив? Ах, міс Тейсі, дуже приємно, всього вам найкращого…
Він поклав трубку, всміхнувся до Степанова ще приязніше й сказав:
— Усе гаразд, я оформлю документи, ви познайомитеся з директором нашого філіалу, містер Томпсон буде радий потиснути руку радянському літераторові, ваші книжки швидко розкуповують, вітаю, по-моєму, тільки містер Солженіцин так само добре продається, ви, звичайно, схиляєтесь перед його талантом, чи не так?
— Та не дуже, — хмикнув Степанов, — у нас досить складні стосунки з ним…
— Я бачив його по телевізору, в нього така гарна борода, він схожий на апостола Павла…
Степанов подивився на годинник; дев’ять сорок.
— Скажіть, — запитав він, — через скільки ми закінчимо процедуру?
— О, на це потрібно не більше п’ятнадцяти хвилин…
— А до Нью-Бонд стріт далеко?
— Рукою подати. Який номер будинку вам потрібний?
— Тридцять чотири.
— Ах, це «Сотбі»? П’ять хвилин ходу, я намалюю вам, у чужому місті завжди краще йти за намальованим планом…
Степанов побачив, як у банк зайшов чоловік; роздивлявся всіх, — крім Степанова; ах ти, Васильок, подумав Степанов, виходить, це ти мене пасеш? Що я тобі зробив, любий, що?
— Містер Степанов, вам треба розписатися в п’яти пунктах, ради бога, пробачте, але такий порядок, будь ласка, тут, тут, тут, тут і тут…
Чоловік сів за сусідній столик і спитав:
— Де я можу поміняти швейцарські франки на австрійські шилінги?
Степанов посміхнувся:
— В касі. Тут відкривають рахунки.
— Спасибі, — відповів чоловік, кинувши погляд на Степанова; встав, підійшов до каси, закрив віконце спиною, витяг з кишені портмоне й подав купюри в маленьке віконечко.