— А Родька тепер будує загати на струмку, немов бобер! — рішуче закінчила Ольга і, не втримавшись, пирснула в долоню.
ДВОБІЙ[14]
На світанку 14 травня 19… року “нічні люди” з терористичної організації, яка вже встигла приголомшити країну страшними злочинами, захопили одну з найважливіших стратегічних ракетних баз. Одягнені в чорні сорочки і маски, терористи, як вороння, накинулись на, огорожу.
Головного приманкою для нападаючих був “Аякс”, у просторіччі “спейс фортресс”, тобто космічна фортеця. У череві гігантської ракети причаїлася, стиснувшись до розмірів залізничної цистерни, радіоактивна пустеля в тисячі і;вадратних кілометрів…
Ввірвавшись через свіжі виломи в огорожі, “нічні люди” змінили кумулятивні петарди на пістолети і ножі. Життя зберегли лише персоналу командного пункту. “Нічні люди” зігнали солдатів та офіцерів до головної панелі управління і тримали їх там, поколюючи ножами для перестраху. Командир загону зв’язався по радіо з ватажком організації, а той зі свого лігва в старому метрополітені — з президентським палацом.
Погрожуючи атомним ударом по столиці, він запропонував президентові звільнити із в’язниць усіх засуджених членів організації й самому з’явитися для переговорів. Президент попросив шість годин на роздуми. Ватажок дав йому годину.
Миттю було скликане селекторне засідання.
Командуючий військово-повітряними силами заявив, що охоронці “Аякса”, певно, не встигли розпечатати конверт “нуль”, — а може, й встигли, та не змогли виконати інструкції. Президент попросив діяти оперативно: треба небагато часу, щоб підготувати ракети для запуску, але цей час уже йде. Особисто він, генерал, пропонує накрити базу з повітря.
Міністр юстиції висловив туоботу про персонал, що лишився на базі.
Генерал нагадав, що мала кров краще, ніж загибель столиці.
Міністр внутрішніх справ побоювався обстрілу бази з інших міркувань: “Аякс”, навіть вибухнувши в шахті, може викинути радіоактивну хмару, згубну для найближчих міст.
У кабінеті президента розгорілася бурхлива суперечка. Виграв командуючий військово-повітряними силами, який довів, що обстріл знищить лише електроніку і комунікації, — а більш нічого й не треба.
Президент, який дуже не хотів воєнних дій, натякнув було на переговори. Тут уже на главу держави накинулися всі селекторні голоси: його, мовляв, візьмуть терористи заложником, а шантаж за допомогою “Аякса” не припиниться, і могутня держава стане володінням банди “нічних людей”.
На двадцять четвертій хвилині нарада скінчилась. Командуючий авіацією вислухав коротке розпорядження свого верховного начальника.
…Слід гадати, ватажок передбачив можливість такої відповіді. Коли над найближчим до бази військовим аеродромом здійнялася п’ятірка бойових літаків, полишаючи за собою схожі на пальці смуги диму, “спейс фортресс” була вже готова до старту.
Громові молоти вдарили по приморському степу північніше бази, потім білими фонтанами зарябіла рожева від сходу затока. П’ять ракетоносців, натужно ревучи, як по невидимій гірці, скотилися до горизонту і почали там розвертатися, щоб зайти знову.
Кажуть, один із програмістів помер під ножами, але так і не згодився побудувати траєкторію, яка зветься “овермун”, — від бази до столиці. Другий все-таки зробив стартові розрахунки. Навіки залишиться таємницею: чи то в голові у офіцера все змішалося від болю, чи то навмисне передав він машині таку програму…
Будемо вважати, що навмисне. Думаймо про людину добре.
Зміна в Олексія Гур’єва була на диво спокійною. Ні дзвінків із Головної диспетчерської, ні термінових вантажів, пі сварливих далекорейсовиків, які вимагають негайно подати їм техдопомогу й відправити на Землю.
Олексій навіть дозволив собі хвилин сорок побалакати з Веронікою по службовому коду — в більш напружений час така вільність коштувала б догани. Як завжди, говорячи зі станції, він тішився тим, що на кожну його фразу Вероніка відповідає нібито не одразу, а запізнюючись на пару секунд. Відстань… Всупереч палкому, неврівноваженому характеру подруги, здавалося, що вона обдумує свої слова.
Коли, нарешті, було переговорено про все на світі, коли Ніка до найменших подробиць описала погоду в Томську, поведінку кота Митрича і сукню, в якій вона піде на зустріч випускників рідного екологічного навчцентру, Олексій поцмокав у мікрофон, висловив ревнощі до Нікиних колег-екологів і, дочекавшись цмокання у відповідь, вимкнув зв’язок. Приємно, коли на Землі все гаразд.
Зробивши кілька присідань, він вийшов через гермотамбур на оглядову палубу. Картина, як завжди, зачаровувала простором, сіянням, нерухомістю. Срібний купол нині спорожнілого профілакторію — під ногами; далеко винесена у провалля ялинкова кулька паливного резервуара; затінений згин кільця ремонтних причалів. А довкола — розсипи безодні… Зовсім поряд — виїдений окраєць Місяця, іржавим кольором схожий на вицвілі фотографії. Він, Олексій, сам на супутнику, начиненому автоматами; і він — у центрі кулі, в центрі Всесвіту.
Обернувшись, довго споглядав над собою бірюзову спінену Землю — немов океан за законами невагомості перетворився в чудернацьку краплю. Гарно.
Спину шкрябнув зумер. Довелося повернутися в крісло, що змінювало форму при кожному порухові, щільно облягаючи тіло.
Сигналила, проходячи Внутрішній Пояс від Місяця, флотилія транзитних вантажовозів. На зведеному табло бігли золотом по чорному знаки автоматичного рапорту: кількість суден — шість, тип — термоядерне суховантажне судно СТ-088, стрій — кільватерний, режим — гальмування. Інтервал, швидкість — усе в межах норми. Вантаж — метано-аміачний лід, самородні метали, пошта з Плутона і Юпітера. Заправка, звісно ж, не потрібна, ремонту теж не просять. Цілком звичайне проходження флотилії “грузовиків” із колоній.
Лівою рукою Гур’єв доторкнувся до біопанелі, щоб комп’ютер підтвердив командиру флотилії прийом рапорту, правою — через другий квадрат панелі попередив Землю-Вантажну про прибуття суден. Рух був звичний, машинальний. Наче він пригладив чуба. Очі диспетчера блукали по відеоблоку, а думки — по гирлу річечки Ушайки, тобто саме там, де лише якихось десять днів тому Ніка відразу ж після ривка згубила водну лижу, але не впала і перетнула в балетному піруеті мало не всю Том. Швидко кінчається відпустка, та ще швидше тьмяніють спогади, ніби вже спливли роки.
На екрані локатора промінь розгортки малював повзучу світлову гусінь-флагманське судно. Гравіприймач показував розмитий овал з яскраво-червоним центром, який згасав до темно-вишневого і чорного. Відеокуб мав найгостріший зір — у ньому бився, розганяючи в’язку темінь, метелик термоядерного “смолоскипа”.
Тепер залишилося тільки простежити, щоб усі шість “гусениць” щасливо проминули Внутрішній Пояс і були прийняті диспетчерами чергового космодрому Землі-Вантажної. Звичайно, статут є статут, але з цим, справді ж бо, легко впоралася б будь-яка з майже живих машин станції. Олексій, маючи непосидючу вдачу, часто дивувався: навіщо на станціях Поясів, які хороводами кружляють навколо Землі, тримають диспетчерів? Та ще нерідко таких, як Гур’єв, практикантів-переддипломників пілотських шкіл? Подумати тільки: двадцяти-двадцятидвохрічних юнаків, що марять субсвітловою розвідкою, змушують проводжати і зустрічати суховантажні судна, танкери, баржі, вести станційний журнал, канючити у Головної диспетчерської зайве планетарне пальне і переконувати якого-небудь затятого навігатора з Нептуна, що дезактивація відбере лише три години, а поки що можна подивитися мультфільми.
14
© Издатедьство “Молодая гвардия”, 1980.
© Видавництво “Веселка”, переклад, ілюстрації 1982.