із його нещасних мешканців. Щоразу при вигляді озера Бала, особливо взимку, коли воно було збурене штормовим вітром, мені знову пригадувалась історія про дві джерельні річки Дуї Фаур та Дуї Фах, історія, яку розповідав швець Еван, мовляв, у темряві на великій глибині вони протікають через всю довжину озера, не змішуючись із його водами. Обидві ці річки, саме так, сказав Аустерліц, розповідав Еван, названі іменами єдиних людських істот, які не загинули під час біблійного потопу, а змогли врятуватися. Над верхнім краєм озера Бала поїзд через невелику сідловину в’їжджав у долину Авон Маутах. Тут гори були вищими й підступали все ближче до залізничної колії, а за Долґеллау вони знову відступали й довкола простилалися невисокі пагорби, пологі схили яких спускалися до гирла річки Маутах, що як фйорд глибоко врізалася в суходіл. І насамкінець, коли ми повзли черепашим темпом від південного берега на протилежний бік через міст на масивних дубових палях, праворуч від нас було русло річки, яке в повінь здавалося гірським озером, оскільки було затоплене морем, а ліворуч аж до вкритого світлим серпанком обрію простяглася бухта Бармута, і тоді від радості, яка мене переповнювала, я просто не знав куди дивитися. На вокзалі Бармута нас зустрічала Адела, найчастіше вона приїздила на чорному лакованому візку, запряженому поні, а потім уже за якісь півгодини візок звертав на доріжку, всипану рінню, що вела до садиби Андромеда-Лодж, рудий поні завмирав на місці, і ми могли вийти до нашого прихистку на час канікул. Двоповерховий будинок зі світло-сірої цегли був захищений із півночі та північного сходу пасмом пагорбів Лаур-Лех, які в цьому місці круто обривалися; на південний захід ділянка була відкритою й утворювала напівколо, тож, стоячи перед будинком, можна було бачити гирло річки на всю його довжину від Долґеллау до Бармута, хоча самі ці містечка ховалися з одного боку за скелястим виступом, а з другого — за лавровими заростями, тож вони не були частиною цієї панорами, майже позбавленої людських жител. Лише по той бік річки за певних атмосферних умов, сказав Аустерліц, можна було побачити віддалене, здавалося, на цілу вічність, крихітне сільце Артоґ, за яким на висоті майже трьох тисяч футів над рівнем ряхтливого моря здіймалася затінена сторона гори Кадер Ідрис. І хоча в усій окрузі клімат був доволі м’який, температура на цьому особливо сприятливому місці була завжди на декілька градусів вища, ніж середня в Бармуті. У саду, який містився за будинком і за роки війни цілковито здичавів, були рослини й кущі, яких я ніде більше в Уельсі на бачив, гігантський ревінь і новозеландська папороть, вища за людський зріст, водяний салат і камелії, бамбукові зарості і пальми, а з прямовисної скелі в долину спадав струмок, і білий пил його бризок розлітався серед плямистих сутінок, які постійно панували під листяним дахом високих дерев. Але не тільки рослини, що походили з теплих кліматичних зон, створювали враження, ніби ти опинився в іншому світі: екзотичними в Андромеда-Лодж були насамперед білопері какаду, які вільно літали в радіусі двох-трьох миль від будинку, вони подавали голос із-під кущів і до пізньої години купались і розважалися під дощем бризок водоспадного струмка. Прадід Джеральда колись давно привіз додому декілька пар цих птахів із Молуккських островів і поселив їх в оранжереї, де вони невдовзі розмножилися до численної колонії. Вони жили в невеличких барильцях з-під хересу, поскладаних біля однієї бокової стіни в піраміду, ці птахи, зовсім не так, як то роблять їхні південні родичі, вистелили ті барильця тирсою, яку тягали з лісопилки, розташованої внизу на березі річки. Більшість із них пережили навіть сувору зиму 1947 року, оскільки в найхолодніші місяці, січень і лютий, Адела топила для них стару пічку, що стояла в оранжереї. Було так захопливо спостерігати, сказав Аустерліц, з якою спритністю ці птахи, тримаючись дзьобом, лазили по садових шпалерах, а спускаючись, демонстрували різноманітні піруети, що нагадували рухи танцівників на мотузці; вони вилітали й знову запурхували у відчинені вікна, або з перебіжками стрибали по землі, завжди заклопотані і, принаймні так здавалося, чимось постійно стурбовані. Загалом вони багато в чому нагадували людей. Було чутно, як вони зітхають, сміються, пчихають і позіхають. Вони злегка відкашлювались, перш ніж почати щось говорити своєю мовою какаду, бували уважними, часом діяли з розрахунку, бували пустотливими й хитрими, нещирими, злими, мстивими й діяльними. До певних людей, насамперед до Адели та Джеральда, вони були прихильними, а інших, наприклад, валлійську економку, яка рідко показувалася надворі, вони переслідували зі справжньою ненавистю. Здавалося, вони точно знали, о котрій годині вона, у своєму чорному капелюшку та з чорною парасолькою в руці, йтиме до молитовного дому, вони щоразу підстерігали її за цієї регулярної нагоди, щоб здійняти за її спиною страшенний ґвалт, так ніби обсипали її непристойними лайками. Те, як вони постійно збивалися в щораз інші групки, а потім знову сиділи парами, так ніби не знали нічого іншого, крім гармонії, й були навіки нерозлучними, здавалось мені віддзеркаленням людського суспільства. На одній галявині, оточеній суничними деревами, вони навіть мали свій власний, хоча й не ними особисто облаштований, цвинтар із довгим рядом могил, а в одній із кімнат на верхньому поверсі в Андромеда-Лодж стояла стінна шафа, очевидно, спеціально збудована для того, щоб зберігати там темно-зелені картонні коробки з великою кількістю мертвих одноплемінників какаду, там були їхні брати з червоними черевцями та жовтими гребінцями, сині ари, хвилясті папужки й какаду, араканги, рогаті й болотяні папуги, всіх їх привіз із навколосвітньої подорожі прадідусь чи то прапрадідусь Джеральда, або ж вони були придбані за пару гвіней чи луїдорів в одного гендляра на ім’я Теодор Ґрас із Гавра, як то було зазначено на вкладених у коробки картках. Найгарнішим з усіх цих птахів, серед яких траплялися й деякі місцеві дятли, крутиголовки, шуліки та іволги, був так званий попелястий папуга. Я досі немов бачу перед собою, сказав Аустерліц, на кришці його зеленого картонного саркофага: Jaco, Ps. erithacus L[51]. Він походив із Конґо й у своєму валлійському екзилі, як то було сказано в некролозі, що додавався, досяг поважного шістдесятишестирічного віку. Він був, ішлося далі в некролозі, дуже ручним та довірливим, швидко все вивчав, багато говорив із самим собою та з іншими, насвистував цілі пісні й частково навіть сам компонував, але найбільше йому подобалося імітувати дитячі голоси, а також, щоб діти його чогось навчали. Єдина його погана звичка полягала в тому, що коли птахові давали замало абрикосових кісточок чи надто тверді горіхи, які він все одно з легкістю міг розлущити, його охоплював кепський настрій, і тоді він починав бродити по дому й скрізь дзьобати меблі. Цього особливого папугу Джеральд часто діставав з коробки. Він був приблизно дев’яти дюймів завдовжки і мав, відповідно до свого імені, попелясте пір’я, а окрім того, кармазиновий хвіст, чорний дзьоб і білуватий, як здавалося, позначений глибокою журбою лик. Зрештою, провадив далі Аустерліц, майже в кожному приміщенні Андромеда-Лодж був своєрідний кабінет природознавства, шафи з численними шухлядами, деякі з яких були заскленими і в них зберігалися сотні яєць папуг майже правильної кулястої форми, колекції мушель, мінералів, жуків і метеликів, поміщені в банки з формальдегідом гладуни, ящірки
вернуться
Від Psittacus erithacus (лат.) — папуга сірий, інша назва цього папуги — жако.