Хай там що, сказав Аустерліц, а Джеральд, щоб продовжити тоді своє дослідження, над яким він працював у Кембриджі, перейшов на роботу до астрофізичного дослідницького інституту в Женеві, де я його часто навідував, і під час наших спільних прогулянок за місто до берега озера я був свідком того, як його думки, подібно до самих зірок, поступово виринали з туману його фізичних фантазій, який невпинно обертався. Тоді Джеральд розповідав мені й про те, як на своєму Cessna він здійснював польоти над горами, вкритими іскристим снігом, або над вулканом Пюї-де-Дом, пролітаючи униз за течією прекрасної Ґаронни аж до самого Бордо. Те, що з одного з таких польотів він не повернувся додому, було ніби визначено наперед, сказав Аустерліц.
То був жахливий день, коли я дізнався, що він розбився у Савойських Альпах, напевне, це стало також початком мого власного занепаду, мого дедалі хворобливішого замикання в самому собі.
Минуло майже три місяці, перш ніж я знову вирушив до Лондона й відвідав там Аустерліца в його помешканні на Олдерні-стрит. Коли ми попрощалися у грудні, то домовилися, що я чекатиму на звістку від нього. З кожним тижнем я все більше сумнівався, що колись іще матиму від нього новини, боявся, що якимось зауваженням знічев’я його образив чи, може, чимось іншим був йому неприємний. Я також думав, що, можливо, він, за своєю старою звичкою, міг просто кудись поїхати з невідомою метою та на невизначений час. Якби вже тоді я збагнув, що для Аустерліца бували моменти, які не мали ні початку, ні кінця, і що, з іншого боку, все його дотеперішнє життя здавалося йому сліпою точкою без жодної тривалості, тоді я міг би виявити більше терпцю у своєму чеканні. Хай там що, та одного прекрасного дня серед пошти я виявив листівку з двадцятих чи тридцятих років, на якій було зображено колонію білих наметів серед єгипетської пустелі, картинка з якоїсь військової кампанії, яку вже ніхто не пам’ятав, а на звороті було написано лише таке: Saturday 19 March, Alderney Street[54], знак запитання та велика літера «А» замість «Аустерліц».
Олдерні-стрит розташовувалась майже на самому краю лондонського Іст-Енду. Неподалік від перехрестя Майл-Енд, де завжди скупчується безліч машин і де в такі суботні дні на тротуарах ставлять свої ятки торговці одягом і тканинами, біля яких штовхаються сотні людей, саме там і пролягає ця вулиця чи радше незвично тихий провулок, прокладений паралельно до широкої головної дороги. Я доволі приблизно пам’ятаю низький, подібний до фортеці житловий блок одразу на розі, пам’ятаю яскраво-зелений кіоск, у якому я ніколи не бачив продавця, хоча там був розкладений товар, пригадую газон, огороджений чавунним парканчиком, на який, як здавалося, ніколи не ступала нога людини, а ще праворуч — цегляну стіну в людський зріст десь метрів п’ятдесят завдовжки, проминувши яку, у самому кінці я знайшов будинок Аустерліца, перший у ряду з шести чи семи будинків. Усередині його помешкання, яке виглядало дуже просторим, були тільки найнеобхідніші меблі, а штор і килимів не було взагалі. Стіни були пофарбовані світло-сірою, а дерев’яна підлога — темно-сірою матовою фарбою. У передпокої, куди спершу завів мене Аустерліц, окрім старомодної, якоїсь, як то мені здалося, надто видовженої отоманки, стояв лише великий, темно-сірий лакований стіл, на якому рівними рядами було викладено декілька десятків фотографій, більшість із яких були досить давні, з трохи пошарпаними краями. Серед цих знімків були світлини, які я, так би мовити, вже знав: пустельні бельгійські ландшафти, вокзали та віадуки метро в Парижі, пальмовий павільйон в