Telegraph, записуючи слова лівою рукою. Час від часу вона всміхалася до мене, а потім, занурившись у думки, знову поглядала на вулицю. У книгарні було тихо, лише з радіо, яке Пенелопа завжди мала поруч із собою, долинали тихі голоси; ці голоси, на які я спершу майже не звернув увагу і які з часом стали для мене аж надто чіткими, так захопили мене, що я повністю забув про аркуші, які лежали переді мною, і завмер, намагаючись не пропустити жодного слова, що долинало з хриплуватого приймача. Те, що я чув, було голосами двох жінок, які розмовляли між собою про те, що 1939 року, коли вони були ще дітьми, їх спеціальним транспортом вивезли до Англії. Вони згадували цілу низку міст — Відень, Мюнхен, Данциґ[56], Братиславу, Берлін, — та коли одна з них почала говорити про те, що після дводенної подорожі через Німецький Райх і Голландію, де вона бачила з поїзда великі лопаті вітряків, вона врешті пересіла на паром PRAGUE і з Гука Північним морем потрапила в Гаридж, я знав, що поза всяким сумнівом ці уривки спогадів є також частиною мого життя. Записати адресу та номери телефонів, названі в кінці передачі, я, спантеличений цим несподіваним прозрінням, просто не встиг. Я бачив самого себе на набережній в довгому строю дітей, які стояли парами й більшість із яких мали за спиною наплічники або ранці. Я знову бачив у себе під ногами важкі кам’яні плити, відблиски на камені, сіро-брунатну воду гавані, канати і якірні ланцюги, що косо тяглися вгору до високого, завбільшки з будинок, носа корабля, чайок, які несамовито лементували, пролітаючи в нас над головами, сонячні промені, що пробивалися крізь хмари, і рудокосу дівчинку в шотландській спідничці та оксамитовому береті, яка протягом подорожі крізь темну країну наглядала в нашому купе за малюками, і, як я тепер усвідомив, пізніше ця дівчинка протягом багатьох років снилася мені; вона грала для мене веселу пісеньку на бандонеоні в кімнаті, освітленій синюватим нічним світлом. Are you all right?[57] — раптом почув я ніби здалеку, і мені знадобилося трохи часу, щоб збагнути, де я перебуваю й що моє раптове заніміння Пенелопа могла сприйняти як тривожний сигнал. Досі витаючи в своїх думках, я, пригадую, відповів їй: Hoek van Holland, as а matter of fact[58], — на що Пенелопа ледь підвела своє гарне обличчя і з розумінням усміхнулася, так ніби їй також не раз довелося побувати в цій похмурій гавані. One way to live cheaply and without tears?[59] — запитала вона без жодної на те причини, задумливо постукуючи кінчиком кулькової ручки по кросворду на останній сторінці згорнутої газети, та щойно я зібрався зізнатися їй, що був нездатний розв’язати і найпростішу з цих закручених англійських загадок, як вона вже радісно вигукнула: Oh, it’s rentfree![60] — і хутко нашкрябала вісім літер в останніх порожніх клітинках. Після того, як ми попрощалися, я просидів цілу годину на лавці на Рассел-сквер під високими, ще зовсім голими платанами. Був сонячний день. Декілька шпаків походжали газоном туди й сюди з типовим для них заклопотаним виглядом і пощипували цвіт крокусів. Я спостерігав за ними, бачив, як сяють у них на крилах золотаво-зелені пір’їни, коли вони поверталися до світла, врешті я дійшов висновку, що хоч я й не знаю, чи справді прибув до Англії на борту PRAGUE чи іншим судном, та вже самої згадки назви цього корабля в такому контексті було достатньо, щоб переконати мене в тому, що мені доведеться туди повернутись. Я подумав про ті труднощі, з якими зіткнувся Гіларі, коли в останні місяці мого перебування в Стовер-Ґрендж взявся за справу моєї натуралізації, і як він ніде нічого не міг довідатися, ні в різних соціальних службах Уельсу, ні в Міністерстві закордонних справ, ні в Комітетах допомоги, під керівництвом яких до Англії прибували транспорти з дітьми-біженцями і які погубили частину своїх паперів під час бомбардувань Лондона, коли неодноразово доводилося перевозити всю документацію в інші приміщення чи переїжджати, і ці переїзди проводилися за надзвичайно тяжких обставин і майже винятково з непідготовленим персоналом. Я звернувся до чеського посольства, щоб дізнатися адреси установ, які займаються подібними до мого випадками, і потім, щойно прибувши в аеропорт Рузине, одного надто яскравого, можна сказати, дещо переекспонованого дня, у який люди, як сказав Аустерліц, виглядають такими хворими й сірими, ніби всі вони хронічні курці, що доживають свої останні дні, взяв таксі й поїхав на вулицю Кармелітську на Малій Страні, де розміщувався Державний архів, розташований у дуже химерному будинку, спорудженому ще в давні часи, чи радше, як багато що в цьому місті, був взагалі поза часом.
вернуться
Гук ван Голланд, безперечно (англ.).
вернуться
Спосіб жити дешево й без зайвих сліз? (англ.).