на заляпаній кам’яній підлозі вестибюля, вологий запах вапна, сходи з плавним підйомом, балясини перил на однаковій відстані, оздоблені металевими шишечками, схожими на горішки ліщини — то все були літери й знаки з набірної каси[62] забутих речей, думав я собі, і мене охопило щасливе й водночас жаске сум’яття, тож серед під’їздної тиші мені довелося кілька разів сісти на сходи й притулитися чолом до стіни. Напевно, минула добряча година, поки я нарешті дістався до верхнього поверху й постукав у двері квартири праворуч, а потім, як мені здалося, минула ціла вічність, аж поки я почув усередині якийсь порух, двері прочинилися й переді мною постала Вера Ришанова, яка в тридцятих роках — як невдовзі вона мені розповість — вивчала
у Празькому університеті романістику й була сусідкою моєї матері Аґати, а також моєю нянькою. Те, що я не одразу її впізнав, хоча вона, незважаючи на певну кволість, по суті, зовсім не змінилася, думаю, сказав Аустерліц, було пов’язано з моїм збудженим станом, у якому я перебував і тому просто не вірив власним очам. Тож я лише спромігся пробелькотіти одну фразу, яку напередодні завчив напам’ять: Promiňte, prosím, že Vás obtěžuji. Hledám paní Agátu Austerlizovou, která zde možná v roce devatenáct set třicet osm bydlela. «Я шукаю пані Аґату Аустерліцову, яка, можливо, проживала тут 1938 року». Вера з переляку затулила своє обличчя обома руками, які здалися мені безкінечно рідними, і вп’явшись у мене поглядом крізь розчепірені пальці, тільки й промовила тихим голосом, але для мене з просто дивовижною ясністю такі французькі слова: Jacquot, — так сказала вона, — est-ce que c’est vraiment toi?[63] Ми обійнялися, взяли одне одного за руки, знову обійнялися й знову, вже не знаю, скільки разів, аж нарешті Вера провела мене через темний передпокій до кімнати, у якій усе було так само, як і майже шістдесят років тому. Меблі, які в травні 1933 року дісталися Вері разом із квартирою від двоюрідної бабусі, комод, на якому ліворуч стояв майсенський[64] Пульчінелло в масці, а праворуч його кохана Колумбіна, засклена книжкова шафа з п’ятдесятьма п’ятьма кармазиновими томами Comédie humaine[65], робочий стіл, довга отоманка, на ній верблюжа ковдра, складена в ногах, синювата акварель богемських гір, вазони з квітами на підвіконні, все це протягом усього мого життя, яке тепер перевернулося в мені, залишалося на своєму місці, оскільки Вера, як вона мені пояснила, сказав Аустерліц, відтоді, як втратила мене й мою матір, що була для неї як сестра, не могла зносити жодних змін. Вже не пригадую, у якій послідовності того пізнього березневого пообіддя й вечора ми з Верою розповіли одне одному свої історії, сказав Аустерліц, але думаю, що після того, як я в загальних рисах повідомив про себе, відпустивши все те, що пригнічувало мене протягом цього часу, мова зайшла насамперед про моїх зниклих батьків, про Аґату й Максиміліана. Максиміліан Айхенвальд, який походив із Санкт-Петербурґа, де його батько до того, як відбулася революція, тримав крамницю з прянощами, був одним із найактивніших діячів чехословацької соціал-демократичної партії, сказала Вера, а з моєю, на п’ятнадцять років молодшою матір’ю, яка тоді була на початку своєї акторської кар’єри й виступала в різних провінційних містах, він познайомився в Нікольсбурзі[66], під час однієї з численних поїздок, які він здійснював як промовець на публічних заходах і виробничих зборах. У травні 1933 року, коли я сама якраз переїхала сюди, на Шпоркову, сказала Вера, вони, повернувшись із подорожі до Парижа, сповнені найкращих вражень, як не втомлювались вони повторювати, винайняли в цьому будинку спільну квартиру, хоча й залишалися нерозписаними. Аґата і Максиміліан, сказала Вера, обоє мали особливу прихильність до всього французького. Максиміліан був переконаним республіканцем і мріяв про те, щоб посеред Європи, яку з усіх боків захльостували хвилі фашизму, перетворити Чехословаччину на острів свободи на кшталт другої Швейцарії; зі свого боку в Аґати уявлення про кращий світ було доволі строкате, сформоване під впливом Жака Оффенбаха, яким вона дуже захоплювалася, до речі, саме з цієї причини, сказала Вера, я й одержав своє, зовсім не типове для чехів ім’я. Це зацікавлення французькою культурою в усіх її проявах я, як захоплена романістка, поділяла з Аґатою так само, як і з Максиміліаном, саме воно стало основою нашої дружби, що зав’язалася з першої ж розмови в день їхнього переїзду, а ця дружба цілком природно вилилася в те, сказала до мене Вера, сказав Аустерліц, що вона, Вера, на відміну від Аґати й Максиміліана, маючи можливість вільно розпоряджатися своїм часом, після мого народження запропонувала на кілька років, поки я не піду в підготовчу школу, перебрати на себе обов’язки моєї няньки, то була пропозиція, сказала Вера, про яку я пізніше жодного разу не шкодувала, адже навіть тоді, коли я ще не вмів сам говорити, їй здавалося, що ніхто не розуміє її краще за мене, і коли мені не було й трьох років, вона мала велику приємність насолоджуватися моїми здібностями в мистецтві ведення бесіди. Коли ми прогулювалися серед грушевих та вишневих дерев порослими травою пагорбами семінарського саду або в теплі дні бродили тінистими алеями парку Шенборнського палацу, нашою розмовною мовою, за домовленістю з Аґатою, була французька, і тільки тоді, коли пізнього пообіддя ми поверталися додому й коли Вера готувала для нас вечірню перекуску, обговорюючи, так би мовити, домашні й дитячі справи, ми розмовляли чеською. Промовляючи ці слова, Вера мимоволі, як я припускаю, сказав Аустерліц, перейшла на чеську, і хоча ні в аеропорту, ні в державному архіві, ні навіть коли я завчив напам’ять запитання, що не надто стало би мені в пригоді, якби я пішов за іншою адресою, я й гадки не мав, що колись стикався з цією мовою, проте зараз я зрозумів практично все, що говорила Вера, ніби глухий, що до нього якимось дивом повернувся слух, мені хотілося заплющити очі й довго-предовго слухати ті багатоскладові слова, що поквапно злітали з її вуст. Особливо в теплу пору року, сказала Вера, повернувшись після прогулянки, вона мала найперше відсунути вбік вазони з геранню, щоб я зі свого улюбленого місця на підвіконні міг дивитися на садок із бузком і низенький будинок навпроти, у якому мав свою майстерню горбатий кравець на ім’я Моравець, і поки вона нарізала хліб й ставила воду на окріп, я повідомляв їй у вигляді безперервного коментаря все, чим якраз займався Моравець, який то лагодив затертий поділ піджака, то порпався в коробці з ґудзиками, то вшивав стьобану підкладку в пальто. Та найголовнішим для мене, сказала Вера, сказав Аустерліц, було не проґавити той момент, коли Моравець відкладає убік голку з ниткою, великі ножиці та інше кравецьке знаряддя, прибирає свій робочий стіл, обтягнений сукном, розгортає на ньому подвійний аркуш газети, а на цьому аркуші розкладає свою вечерю, на яку, очевидно, вже давно з радістю чекав і яка відповідно до пори року складалася то з невеликої порції білого сиру із зеленого цибулькою, однієї редьки, пари помідорів із цибулею, копченого оселедця або вареної картоплі. Тепер він перекладає дошку для прасування рукавів на ящик, тепер він іде на кухню, тепер дістає пиво, тепер гострить ножа, відрізає скибку від твердої ковбаси, робить великий ковток зі своєї склянки, ребром долоні витирає губи від піни, так чи приблизно так, щоразу однаково, та все-таки трохи інакше, сказала Вера, майже кожен вечір описував я для неї вечерю кравця, і водночас мені частенько нагадували не забувати про мій власний, порізаний смужками бутерброд. Вера, після того, як розповіла мені про моє химерне захоплення такими спостереженнями, підвелася й прочинила внутрішню та зовнішню рами вікна, щоб я міг подивитися на сусідський сад, де якраз розквітнув бузок, такий білий і густий, що у вечірніх сутінках здавалося, ніби в розпал весни випав сніг. І солодкавий запах, що ширився через садовий паркан, а також серп молодика, який вже здійнявся над дахами, відгомін церковних дзвонів у нижніх кварталах міста та жовтий фасад будинку кравця із зеленим балконом, на якому у свій час нерідко можна було побачити Моравця, що, за словами Вери, вже давно помер, побачити, як він розмахує у повітрі наповненою жаринами праскою, ця, а також інші картини вишиковувалися в цілу вервечку спогадів, сказав Аустерліц, переходячи одна в одну, і хоч як глибоко вони були заховані й замкнені в мені, тепер, коли я дивився у вікно, вони знову поставали перед моєю свідомістю в яскравому світлі, так само було й тоді, коли не промовивши ні слова, Вера відчинила двері до кімнати, у якій окрім ліжка з балдахіном, вигнутими стовпчиками й високи
62
Набірна каса — дерев'яний ящик із літерами й знаками для ручного набору тексту в типографському друці.