[67] діораму й бачу в ящику, заповненому дивними флюїдами, застиглі в русі фігури, які у незбагненний спосіб саме завдяки своїм надзвичайно крихітним розмірам здаються живими. Ніколи більше я не бачила чогось чарівнішого, ніж картини з Райхенберзької діорами: жовта сирійська пустеля, яскраво-білі вершини Циллертальських гір, що здіймалися над темними хвойними лісами, або та увічнена мить, коли поет Ґете у Ваймарі в пальтечку кавового кольору, що розвівалося на вітрі, сідає в поштовий екіпаж, до якого вже припнуто його дорожній кофр. І ось такі ремінісценції з мого дитинства поєднуються зі спогадами про спільні екскурсії, у які ми вирушали з вулиці Шпоркової. Коли до людини приходять спогади, тоді часом здається, ніби дивишся на минуле крізь скляну гору, і ось зараз, коли я розповідаю тобі про це, сказала Вера, досить мені опустити повіки, як я бачу нас обох, зменшених до розмірів наших хворобливо розширених зіниць, як ми дивимося з вершини Петршинського пагорба на зелений горб, по схилу якого повзе вгору фунікулер, подібний до великої гусені, тим часом вдалині, на іншому боці міста, поміж будинків біля підніжжя Вишеграда виринає потяг, на який ти пристрасно чекав, і повільно, залишаючи за собою довге пасмо білої пари, переїздить мостом через річку. Іноді, коли погода була кепська, сказала Вера, ми йшли відвідати тітку Отилію в її крамниці рукавичок на Шериковій, яку вона відкрила ще до Першої світової й приглушена атмосфера якої змушувала забути всі буденні думки та нагадувала атмосферу якогось святилища або храму. Тітка Отилія була самотньою дівою страшенно крихкої статури. Вона завжди мала на собі чорну шовкову плісовану сукню з накладним комірцем із білого мережива й пересувалася у невеличкій хмаринці запаху конвалій. Якщо вона саме не обслуговувала одну зі своїх, як вона казала, вельмишановних клієнток, то була невпинно зайнята дотриманням встановленого нею та тільки їй одній зрозумілого й протягом десятиліть незмінного, попри всі перипетії історії, порядку та ієрархії всіх тих сотень, якщо не тисяч різноманітних пар рукавичок, серед яких були як бавовняні, для щоденного вжитку, так і витончені паризькі та міланські моделі з оксамиту або замші. Коли ми приходили до неї в гості, сказала Вера, вона опікувалася лише одним тобою, показувала тобі те і се, дозволяла висувати й засувати назад всі ті плескаті шухляди, що надзвичайно легко ходили туди й сюди, ба більше, дозволяла не лише діставати одну пару рукавичок за іншою, а ще й приміряти їх, при цьому вона надзвичайно терпляче пояснювала особливості кожної моделі, так ніби бачила в тобі потенційного спадкоємця її закладу. Я ще пригадую, так розповідала мені Вера, сказав Аустерліц, що, коли тобі було три з половиною, саме від тітки Отилії ти навчився лічби, перебираючи крихітні блискучі малахітові ґудзички, пришиті до довгої замшевої рукавички, яка тобі особливо подобалася,