Bösendorfer чи Pleyel й витворювали музичні фрази, які супроводжували мене аж до глибокого сну, здається, то був «Добре темперований клавір»[68]. Коли вранці я прокинувся, крізь щільну латунну сітку підсилювача долинало тільки слабке шемрання й потріскування. Трохи згодом, за сніданком, коли я заговорив про загадкове радіо, Аустерліц сказав, що, мовляв, уже давно дійшов висновку, що ті голоси, які з настанням темряви наповнюють повітря і з яких ми можемо вловити лише поодинокі, подібно до кажанів, мають своє власне життя, яке боїться денного світла. Останніми роками під час довгих безсонних ночей я часто їх бачив, коли прислухався до дикторок із Будапешта, Гельсінкі чи Ла-Коруньї, бачив, як вони виписували свої зигзагоподібні траєкторії й бажав і собі потрапити до їхнього товариства. Але повернімося до моєї історії… Це було після прогулянки Шенборнським садом, тоді, коли ми знову сиділи з Верою в її помешканні, і вона вперше трохи детальніше розповіла про моїх батьків, про їхнє походження, наскільки вона про це знала, про їхній життєвий шлях, а також про те, як буквально за кілька років було покладено край їхньому існуванню. Твоя матір Аґата, так, наскільки пригадую, взялася вона розповідати, сказав Аустерліц, незважаючи на її дещо похмуру, меланхолійну подобу, була доволі впевненою в собі, часом навіть трохи схильною до легковажності жінкою. У цьому вона була точнісінько такою, як і її батько, старий Аустерліц, який мав засновану ще в австрійські часи повстяно-пантофлеву фабрику в Штернберзі та був здатний не надто перейматися різними неприємностями. Одного разу, коли він гостював у цьому домі, я чула, як він говорив про неабияке зростання виробництва на своєму підприємстві відтоді, як люди Муссоліні стали носити оті напівазійські головні убори, він просто не встигав в таких кількостях виробляти та відсилати їх до Італії. Так само й Аґата, окрилена успіхом, який випав на її долю значно раніше, ніж вона могла сподіватися, відчувала, що перебуває на злеті своєї кар’єри співачки опери й оперети, і вірила в те, що рано чи пізно все піде на краще. Натомість Максиміліан, попри свою веселу натуру, яка проявлялася в нього не менше, ніж в Аґати, відколи я його знала, — так сказала Вера, сказав Аустерліц, був переконаний в тому, що ті вискочні, які прийшли до влади в Німеччині, а також корпоративні об’єднання та людські збіговиська, що під керівництвом цієї влади множитимуться до безкінечності й від яких йому буквально робилося зле, як то він часто повторював, із самого початку віддалися сліпому потягу до завоювання й руйнації, а їхнім осереддям стало магічне слово «тисяча», що його райхсканцлер, як то можна було чути по радіо, постійно повторював у своїх промовах. Тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч, тисячократно та тисячі тисяч звучало рефреном, викрикуваним хрипким голосом, який втовкмачував німцям у голови уявлення про власну велич, від чого вже тоді відгонило майбутнім крахом. І все-таки, Вера казала, провадив Аустерліц далі, що Максиміліан зовсім не вірив, ніби німецький народ силою заганяли до його власної загибелі; якраз навпаки, на його думку, цей народ, сприймаючи на індивідуальному рівні бажане за дійсне й спираючись на фальшиві почуття, що плекалися в родинах, самостійно в такій збоченій формі винайшов себе знову й породив нацистських лідерів, яких усіх без винятку Максиміліан вважав йолопами й лайдаками і які були символічним втіленням цього народного збурення. Якось Максиміліан розповідав, як пригадувала Вера, сказав Аустерліц, що на початку літа 1933 року, після того, як він побував на профспілкових зборах у містечку Тепліце, він проїхав трохи далі, до Рудних гір, і там, сидячи в садку якогось заїзду, познайомився з кількома екскурсантами, які відвідали одне село, розташоване на німецькому боці, й накупили там купу речей, зокрема новий вид карамельок, де на малиновій поверхні цукрової маси красувалася така ж малинова свастика, що буквально танула в роті. З вигляду цих нацистських ласощів, сказав Максиміліан, йому стало воднораз ясно, що німці зайнялися переорганізацією всього промислового виробництва, від важкої промисловості аж до виробництва такого несмаку, і не тому, що хтось їх примусив, а тому, що кожного на своєму місці аж розпирало від національної зверхності. Вера оповідала далі, сказав Аустерліц, що в тридцяті роки Максиміліан неодноразово їздив до Німеччини й Австрії, щоб таким чином краще оцінити загальні процеси розвитку, а ще вона добре пам’ятала, як він одразу по приїзді з Нюрнберга описував неймовірно бурхливий прийом, що його влаштували фюреру, який прибув туди на партійний з'їзд. За багато годин до його появи всі мешканці Нюрнберга та юрби приїжджих не лише з Франконії чи Баварії, але також із найвіддаленіших куточків країни, з Гольштинії та Померанії, а також із Силезії та Шварцвальду, у збудженому чеканні стояли плечем до плеча уздовж наперед визначеного маршруту, аж поки нарешті хвилі захвату сповістили про наближення кавалькади важких мерседесів, які повільно пропливали вузькою вуличкою, розділяючи навпіл море звернених до них сяючих облич і спраглих простягнутих рук. Максиміліан розповідав, сказала Вера, що в цьому натовпі, який злився в одну-єдину істоту, на яку напали якісь дивні судоми й здригання, він відчував себе чужорідним тілом, яке от-от буде розчавлене й відкинуте. Він стояв на площі перед церквою Святого Лоренца і бачив, як кавалькада повільно торувала свій шлях крізь розбурханий натовп, рухаючись до старого міста, гостроверхі та криві будинки якого із розчахнутими вікнами, з яких визирали цілі грона людей, нагадували безнадійно переповнене гето, що до нього, як сказав Максиміліан, якраз входив спаситель, на якого так довго чекали. У такому самому дусі, сказала Вера, пізніше Максиміліан неодноразово розповідав про фільм, присвячений тому партійному з’їзду, який він бачив в одному з мюнхенських кінотеатрів і який підтвердив його підозру, що зі свого незагоєного приниження німці розвинули про себе уявлення, як про обраний народ, покликаний врятувати світ. І не лише тому, що завмерлі в благоговійному захваті глядачі стали свідками того, як літак фюрера поступово спускається крізь хмарні маси до землі; й не тому, що тут було згадано спільну для всіх трагічну передісторію в церемонії вшанування загиблих, під час якої і Гітлер, і Гесс, і Гіммлер, як описував нам Максиміліан, під звуки жалобного маршу, здатного перевернути душу цілій нації, урочисто крокували вулицею, сповненою німецьких тіл, вишикуваних владою нової держави у колони й роти; і так само не тому, що тут можна було бачити воїнів, готових померти за батьківщину, цілий таємничий ліс гойдливих знамен, які у світлі смолоскипів проходили повз, розчиняючись серед ночі, — а тому, як переказувала Вера оповідь Максиміліана, що з висоти пташиного польоту в передранковому світлі було аж до обрію видно ціле місто білих наметів, з яких, коли трохи розвиднілося, стали виходити німці, по одному, парами й маленькими групами, які потім мовчки зливалися в колону, що ставала дедалі густішою, і разом рухалися в одному напрямку, так ніби вони відгукнулися на заклик із небес і після довгих років у пустелі нарешті були на шляху до землі обітованої. Після цього мюнхенського кіновраження, яке спізнав Максиміліан, минуло всього декілька місяців, як по радіо пролунали громовиці, що прогуркотіли над площею Героїв у Відні, де зібралися сотні тисяч австрійців, які зайшлися багатогодинним ревом, котрий нагадував справжню повінь, як сказала Вера. Колективний пароксизм віденських мас, сказала вона, на думку Максиміліана, став поворотним моментом. Той лячний рев ще досі стояв у нас у вухах, аж тут, як тільки проминуло літо, у Празі вже з’явилися перші біженці з так званого Остмаркавернуться
Один із найвідоміших музичних циклів Йоганна Себастьяна Баха.